LITMIR.BIZ

Скачать книгу

побачення, Ежені, – сказав Вебер. – Виспіться сьогодні як слід.

      – До побачення, докторе Вебере. Дякую, пане докторе.

      – До побачення, – сказав Равік. – Вибачте за лайку.

      – Всього найкращого, – крижаним голосом відповіла Ежені.

      Вебер пирхнув.

      – Чавунна вдача.

      Надворі був сірий ранок. Вулицею торохтіли машини, що забирали сміття. Вебер звів комір.

      – Гидотна погода. Підвезти вас, Равіку?

      – Ні, дякую. Я хочу прогулятися.

      – В таку сльоту? Я можу поїхати повз ваш готель. Це майже по дорозі.

      Равік похитав головою.

      – Дякую, Вебере.

      Вебер пильно подивився на нього.

      – Дивно, що ви й досі хвилюєтесь, коли хтось помирає у вас під ножем. Ви ж бо вже п’ятнадцять років панахаєте людей і всього набачилися.

      – Так, набачився. Я й не хвилююся.

      Вебер стояв перед ним кремезний і спокійний. Його велике кругле обличчя блищало, мов стигле нормандське яблуко. На чорних підстрижених вусах блищали крапельки дощу. Біля тротуару стояв «б’юїк» і також блищав. Зараз.

      Вебер сяде в нього й спокійно поїде додому, до свого рожевого лялькового будиночка в передмісті, з чистою, осяйною дружиною і з двома чистими осяйними дітьми. Чисте осяйне існування. Як йому пояснити те напруження, від якого серце завмирає в грудях, коли ніж готовий зробити перший розтин, коли після легенького натиску лишається тонкий кривавий слід, коли тіло в голках і клемах відкривається, мов подвійна чи потрійна завіса, і з’являється те, що ніколи не бачило світла, коли ти йдеш по сліду, наче мисливець у джунглях, і враз у зруйнованій тканині, у вузлах, в пухлині, в розривах знаходиш могутнього хижака – смерть – і стаєш на боротьбу з нею, озброєний тільки тонким лезом, голкою і безмежно впевненою рукою… Як йому пояснити, що ти відчуваєш, коли твоя зосередженість досягла блискучої вершини і раптом кров хворого темніє, на неї з глумом падає якась владна, хижа тінь, – і ніж твій тупіє, голка стає ламкою і важкою рука… Коли те невидиме, загадкове явище, яке зветься життям і пульсує в тебе перед очима, раптом тікає від твоїх безсилих рук, розпадається, захоплене примарним чорним вихором, якого ні досягти, ні прогнати, коли обличчя, яке щойно дихало, було чиїмось «я», мало ім’я, обертається в безіменну застиглу маску… і тебе охоплює безглузда, безсила лють… як можна все це пояснити… та й що тут пояснювати? Равік закурив другу сигарету.

      – Їй було двадцять один рік, – сказав він.

      Вебер змахнув хусточкою з вусів блискучі краплі.

      – Ви працювали бездоганно. Я б так не зміг. А що там, де вже поорудував якийсь партач, не було чого рятувати, не ваша вина. Де б ми опинилися, якби думали інакше?

      – Так, – мовив Равік, – де б ми опинилися?

      Вебер сховав хусточку до кишені.

      – Після всього, що вам довелося пережити, ви мали б стати в біса загартованим.

      У Равікових очах блиснула іронія.

      – Людина ніколи не стає загартованою. Вона може тільки багато до чого звикнути.

      – Я

Скачать книгу