LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Мені треба оглянути Люсьєну.

      – Merde [6], – буркнув Бобо.

      Равік неквапом рушив на молодика. Він уже набрид йому. Молодик схопився, ступив крок назад, і в руках у нього раптом з’явилася тонка мотузочка з метр завдовжки. Равік збагнув, що той надумав. Коли Равік наблизиться, молодик відскочить убік, забіжить ззаду, закине мотузку йому на шию і почне душити. Добрий спосіб, якщо супротивник із ним не знайомий або вимахуватиме кулаками.

      – Бобо! – крикнула Люсьєна. – Бобо, не треба!

      – Ох ти ж, шмаркачу, – сказав Равік. – Ми таке бачили. Дитяча штука з мотузкою. А більше ти нічого не знаєш?

      На мить Бобо розгубився. Очі його збентежено забігали. Равік раптовим порухом стяг йому з плечей до ліктів розстебнутий піджак, і Бобо враз став ніби сплутаний.

      – А так ти не вмієш? – мовив Равік. Він швидко відчинив двері й безцеремонно виштовхнув безпорадного Бобо з кімнати. – Якщо любиш битися, то йди в солдати, а не задирай носа. І не сікайся більше до дорослих. Apache! [7]

      Він замкнув двері зсередини і сказав:

      – Отак, Люсьєно. А тепер я вас огляну. – Дівчина вся тремтіла. – Не хвилюйтеся. Все вже скінчилось.

      Він стягнув із неї благеньке бавовняне покривало й поклав на стілець. Тоді відкотив зелену ковдру.

      – Ви в піжамі? Чого? В піжамі не так зручно. Вам ще не можна багато рухатися, Люсьєно.

      Дівчина трохи помовчала.

      – Я її надягла тільки сьогодні, – нарешті відповіла вона.

      – У вас немає більше нічних сорочок? Я можу прислати вам дві з клініки.

      – Ні, це не тому. Я надягла піжаму, бо знала… – дівчина глянула на двері й притишила голос. – Знала, що він прийде. Він каже, що я вже здорова. Й не хоче більше чекати.

      – Що? Шкода, що я не знав цього раніше. – Равік сердито глянув на двері. – Нічого, почекає!

      Як у всіх недокрівних жінок, у Люсьєни була дуже біла, тендітна шкіра, крізь яку просвічували блакитні жилки. Вона була гарно збудована, тонкокоста, струнка, але не худа. Скільки є таких дівчат, подумав Равік. Дивишся на них і мимохіть питаєш себе, навіщо природа створила їх такими граційними, коли наперед відомо, якими вони майже всі стануть: виснаженими тяжкою працею, спотвореними нездоровим, неправильним життям опудалами.

      – Вам ще доведеться з тиждень більше лежати, ніж ходити, Люсьєно. Можете лише трохи встати й повештатись по кімнаті. Але будьте обережні, важкого не підіймайте й найближчими днями не ходіть по сходах. Вас доглядає хтось? Крім цього Бобо?

      – Господиня. Але й вона вже бурчить.

      – Більше у вас нікого немає?

      – Немає. Була ще Марі, та померла.

      Равік озирнувся по кімнатці. Вона була убога, але чиста. На підвіконні стояло кілька вазонів з фуксіями.

      – А Бобо? Виходить, він знов об’явився, тільки-но все минулося?

      Люсьєна промовчала.

      – Чому ви не витурите його?

      – Він не такий поганий, докторе. Тільки запальний…

      Равік глянув на дівчину. Кохання, подумав він. І тут кохання. Одвічне диво.

Скачать книгу