Закохані у львівський дощ - Анастасія Ізотова

Скачать книгу

Я взяла його за руку і ми пішли далі. Напевно зі сторони ми виглядаємо як з попереднього століття: він несе парасольку над нею, а вона тримається за його руку.

      – Якщо цікаво, то можу дати почитати. – спробувала пошуткувати я.

      – Не повіриш, але мені цікаво послухати твою точку зору. Твій переказ.

      – Навіть не знаю. Це звичайний роман про кохання.

      – Щасливе?

      – Не знаю.

      – Як це? – мій супутник дуже здивувався.

      – Відкритий фінал. – сумно відповіла я.

      – Як я розумію! – знов він сміється.

      Мені дуже цікаво чим займається цей чоловік. Спитати якось не зручно. Здається, що в ньому є загадка. А можливо мене просто зачаровують ці зелені очі. І знов я червонію. Все ж таки спитаю.

      – А чим ти займаєшся? – Ми задали це питання одночасно і обидва розсміялися.

      – Дама перша.

      – Розкажи, чим ти займаєшся? – Я б хотіла запитати це дивлячись на нього, але я і так вже червона.

      – Я мав на увазі, що ти перша розкажеш, але ти хитріша ніж я думав – посміхнувся Сашко. Як приємно, коли в людини хороший настрій і посмішка практично не сходить з милого обличчя. – Я очолюю невеличку фірму по виготовленню канцтоварів та сувенірів. Точніше не зовсім очолюю, я старший партнер. І ще я люблю їздити на мотоциклах та сидіти в тому кафе, саме за тим столиком, який зайняла ти. Якось так. А ти чим займаєшся?

      – В мене все набагато простіше: працюю в книгарні, і навчаюся заочно у ВНЗ. Дуже люблю читати і ходити в театр.

      – Знов я здивований. Сучасні дівчата так люблять кіно, що й не знають про існування театру. А чому ти не їздиш на машині? – дивне запитання, невже він і правді думає, що всі їздять на машинах. Він що з іншої країни.

      – Колись їздила, навіть отримала права, але моя нервова система занадто сильно страждала від їзди за кермом по Львову, тому я вирішила, що це не моє.

      – Так, тут їздити за кермом задоволення не для слабкодухих.

      Ми вже пройшли басейн, і стало сумно, що дорога не без краю, тому що почало здаватися, ніби я можу так йти вічно: мовчки… під руку з цим зеленооким чаклуном, забувши про дощ. Ми йшли, насолоджуючись прогулянкою і я дуже сподівалася, що це взаємно. Так добре, тихо, темно і спокійно… Ніхто не відволікає. Стоп! Я ніби проснулася від солодкого сну. Котра година і чому мій телефон жодного разу за вечір не подзвонив. На маму це не схоже. Зупинившись, я почала нишпорити в сумці у пошуках телефону, щоб взнати котра година і чому мовчить телефон. Де ж він?!

      – Що сталось? – стурбовано запитав Сашко.

      – Котра година?

      – За двадцять десята.

      – Ого! – Де ж цей телефон і чому мама не дзвонила, невже в неї щось сталося.

      – Оля! – Сашко обережно взяв мене за плечі і зупинив пошуки телефону. – Що трапилось? Тобі терміново треба випити якісь ліки?

      – Ні! Мені треба знайти телефон. Я не попередила маму, що не прийду на вечерю, забула про час, але вона чомусь не дзвонить. – Відповіла я і спробувала продовжити пошуку телефону, а він мене не відпустив, а підвів під

Скачать книгу