Маріупольський процес - Галина Вдовиченко

Скачать книгу

присипаному підвестися, підтримуючи його за потилицю, струшуючи землю з чола.

      – Сам, Тарпан! Сам! – покрикував Буча до звільненого.

      Ольга не одразу впізнала у незнайомцеві із замащеним землею блідим обличчям та синіми губами свого брата. Вітьок, Тарпан по-теперішньому, потрусив головою, з-під каптура посипалася земля, брудною рукою витяг трубку з рота та із зусиллям сів.

      – Ноги! – не вгавав Буча.

      Але Вітьок-Тарпан хапав повітря ротом, він не міг віддихатися. Груди судомно здіймалися та опадали. Він знову потрусив головою, тоді поворушив ногами – одне коліно виштрикнулося з-під землі, друге…

      Вітьок від дитинства був сердечником. Його у другому класі возили до районної лікарні, і потім ще не раз. Діагноз Ольга запам’ятала одразу – пролапс мітрального клапана. Пізніше наче нічого, переріс свою хворобу.

      – Давай, давай, – підбадьорював товариша Сашко.

      – Хто витримав це випробування, той не злякається, не побіжить у реальному бою, – тим часом виголошував, походжаючи, Буча. – Хто подолав свій страх під землею, той опанує його й у реальній небезпеці. Третього діставайте!

      Вітьок підніс ногу, вибираючись із могили, переступив з м’якої землі на тверду, закашлявся. Заходився підстрибувати й розмахувати руками, розігріваючи закляклі м’язи та суглоби. До нього приєднався перший відкопаний. З обидвох сипалася земля. Хлопці тим часом витягували на поверхню третього.

      Ольга розвернулася й пішла геть. Ніхто її не помітив.

      Стишене: «Ром! Ромко!» Озирнувся на голос – із дверей гаража, весь у мазуті, усміхався Шарапов.

      Шарапов! Зробив кілька кроків назустріч, рвучко обійнялися. Шарапов тримав руки розведеними, піднятими вгору, щоб не замастити Романа. Відступив, показав жестом: сюди! Зник у напівтемряві. Після залитого сонцем подвір’я Роману здалося, що у гаражі темно, а тоді очі призвичаїлися. Побачив напіврозібраний «ніссан» – нутрощі на долівці.

      – Якби що – ти м-мені доп-помагаєш винести цей розп-предвал, – Шарапов усміхався, показуючи відсутність кількох зубів. Через усю брову проходив багряний шрам, ділив її надвоє опуклим рубцем.

      Шарапов не загикувався раніше.

      – Живий, Одеса!

      – Такі да! І ти, слава Богу, живий. Ох, б-брате, який я радий. А Валік… знаєш?…

      – Знаю.

      – І П-петрович…

      – Знаю…

      Помовчали, опановуючи себе.

      – То ти тут, у гаражі?

      – Як бачиш.

      Шарапов говорив упівголоса, загикуючись, поспішаючи.

      – Вони машини у людей віджимають, гроблять їх на раз-два, не шкодують, а чого? – не своє ж… а тоді збирай їм, ремонтуй, і то негайно, на вчора. А те, що вже не відновлюється, доводиться різати на брухт. Та нічого, я цим і в Одесі на прожиття заробляв… А ти де? Куди тебе?…

      – Підлогу міняю тут неподалік. Наші про нас знають?

      – Знають. Мені вдалося п-подзвонити. Тут один є нормальний, дав свою мобілку на хвилинку. Я про тебе, щоправда, нічого нап-певне сказати не

Скачать книгу