Маріупольський процес - Галина Вдовиченко

Скачать книгу

і так зрозуміло. Він, до речі, не матюкається. Чи то взагалі, чи то при ній. Чудик.

      Ще трошки – і повний би був завал, незворотні катастрофічні зміни, каже він. А так хоч надія є, що вдасться щось змінити… Для когось життя у рабстві настільки входить у звичку, – дивиться на неї, вже обома очима, друге майже повністю відкрилося, у фіолетово-чорній обвідці тепер, наче тінями підмальоване, – настільки, каже, це входить у звичку, що людині вже жодних змін не треба, аби лиш кістку у клітку раз по раз кидали.

      У них там хтось у батальйоні вивчає фауну Карпат. Якщо випустити з вольєра народженого у неволі, той звір на свободу не побіжить, тулитиметься до ґраток, бо він не знає, що таке свобода.

      Ото як заведе: свобода, справедливість, чесність… Порожні слова.

      Ольга з ним поруч, у ямі. Довбають землю у чотири руки. Накидають її на старе рядно, виносять разом подалі, у зарості амброзії.

      – А це, – каже Ольга, – до чого?

      Випросталася, щоб спина відпочила.

      – Про звіра та клітку. Натяк чи що?… Сам ти народжений у неволі!

      Він усміхається: довго ж думала.

      – Усе правильно, – погоджується він. – Я якраз і народжений у неволі, в останній рік існування Радянського Союзу. Це ти мала б вже бути іншою… А у тебе думки, як у бабці із совка.

      – Я не бабця із совка, – по-дитячому ображається Ольга.

      – А хто ти є? – підсміюється він. – Ну хто? Сепаратистка?

      – А ти укр нещасний.

      – Щасливий, – виправляє він.

      – Ні, – каже вона без усмішки через кілька хвилин мовчанки, коли зі звуків – тільки стукіт лопат та шурхіт землі. – Я не сепаратистка, я хочу жити в Україні. Але в нормальній Україні, людяній, а не фашистській.

      – Я теж, – каже він.

      Знову тільки лопати та земля перемовляються.

      – Несемо? – нагадує він.

      Беруться за кінці рядна.

      – Чекай, надірвешся.

      Він скидає кілька лопат землі.

      – Добре, – не вгаває він, повертаючись до розмови на зворотному шляху. – Ти себе українкою відчуваєш чи ні?

      – Та яка різниця, – каже вона.

      – От-от, – він струшує рядно. – Яка, справді, різниця?

      – Ладно, – каже вона після вагання, – я слов’янка.

      – А конкретніше?

      – Не можна бути просто слов’янкою?

      – Та можна. Можна взагалі себе ніяк не ідентифікувати. Таке теж можливе. Можна ще сказати: я новороска.

      – Здрасьті. Сам ти новорос. Малорос-молокосос. Я, щоб ти знав, вільна від цих комплексів. Великоросія, Малоросія, це до мене – до мене особисто! – не має жодного стосунку.

      – А хто деенерівцям їсти варить?

      – Я брату і його товаришам їсти варю. Тимчасово, до речі.

      – Тимчасово? Усе ясно. Тоді ти хохлушка.

      – А ти тоді хохол.

      – Ні, це не про мене.

      – Чому ж? Що тобі не подобається?

      – Бо хохли – це… Як би сказати?… Ті, хто самі себе так називають, по-перше. По-друге, це пристосуванці…

Скачать книгу