Маріупольський процес - Галина Вдовиченко

Скачать книгу

щоками, залишають вологі сліди. Згодом, коли у голові їй розвидниться, вона не пам’ятатиме своїх сліз, своєї безпорадності.

      Помита, чиста, задоволена – зараз засне. Ольга виносить воду, повертається до їхньої спільної тепер кімнати.

      Баба Аня сидить, спустивши білі ноги з ліжка.

      – Вийду подихаю, – каже вона тихо, вимовляючи кожне слово. – Поможи мені, бо всі вже пішли, а я заслухалась… Так добре співали дівчата…

      – Які?

      – Та з бригади ж. На сцені. Че-ерез ро-ощи шу-умные-е, – тоненьким голоском заводить баба Аня, – и поля-аа зеле-еные… Дай руку, встати хочу… Вы-ышел в сте-епь доне-ецкую…

      – Бабо Аню, де ми є?

      – У клубі. Чи тобі повилазило?

      Дзвінок.

      Мама телефонує. Ольга в трубку: алло! Притисла мобілку до плеча, а руки працюють, взувають бабині набряклі ноги у капці. Шкода, каже мамі, ти на секунду спізнилася. Концерт тут був, ану почекай. Бабо Аню, що ти співала зараз? «Через рощи шумные…» Ну давай, ба! «Вышел в степь донецкую…»

      Баба Аня мовчить.

      Шкода.

      У мами в голосі тремтливі інтонації, ми тепер, каже, ні туди ні сюди. Застрягли на якійсь базі відпочинку. Лікар каже: це добре, відпочивайте. Поки Артем не зміцніє після операції, нікуди не потикайтеся. А тут усі свої, усі з Донбасу. Переселенці-біженці. Додому тягне – страх, так би залишила Ксюшку з дітьми – і до вас. Як ти там, моя чаєчко?

      Ніколи мама Ольгу так не називала, хіба давно, ще в дитинстві. Чаєчка, казала, курочка. Смішно згадати. Серце щемить.

      Пішки би додому йшла, каже мама. Але поки одні блокпости проїдеш, поки інші проминеш, якась біда та й станеться.

      – А на базі що? – перепитує Ольга. – На базі відпочинку, – уточнює.

      – Тут загалом непогано, – каже мама, – постіль чиста… Годують, правда, так собі, але ми не голодуємо. Як там баргарон? Як город? Як баба? Терпи, моя чаєчко, ще трошки, і усе владнається…

      Зовсім непереконливо вона усе це пробурмотіла і наче вдавилася, передала телефон Ксюшці. Плаче…

      Сестра занадто бадьоро відрапортувала: щойно з обіду, макарони, котлети, компот, діти бігають, їх тут багато – дрібноти й підлітків, усі разом грають у футбол… Артемко в окулярах, одне око заклеїли. Не біда. Від дітей страху набирається. Ті усі перелякані, вночі пісяються. Учора злива була, як гримнуло – діти у крик. Янка, на них дивлячись, теж; вчепилася мені у шию, вголос ревла. Ми ще тут посидимо, ага? Ти ж там справляєшся?

      Ольга скучила за ними усіма, особливо за племінниками. М’які іграшки – уся спинка дивана ними заставлена – нагадують про них повсякчас: Губка Боб, козенятко Роберт, песики, овечки…

      – Ладно, – каже Ксюшка. – Тут мама ще…

      – Доцю! – голос мами піднесено дзвенить, – ти тепер хранительниця дому, доцю!

      – Чула? – сміється Ксюшка.

      – Ви що там, випили?

      – Тю на тебе! Просто скучаємо.

      – А що телевізор? – згадує баба Аня. Про розмову не запитує, може, й не зрозуміла, із ким Ольга розмовляла. –

Скачать книгу