Маріупольський процес - Галина Вдовиченко

Скачать книгу

– і тиша.

      Шарапова допитували на тому ж подвір’ї, але били сильніше. Ногами. Той, хто бив, люто лаявся, Роман пізнав його голос. «Бери, тягни, чого стоїш!» Це був він.

      А Петровича, виходить, чергою з калаша… Це він стогнав тоді за розбитою палаючою «газелькою».

      Пес блимає у сутінках бурштиновими очима, тулиться до Романа гарячим боком. Він одразу визнав його за свого, ще тоді, як тицьнувся носом незнайомцеві у шию.

      – Але й смердиш ти, друже! – Роман запускає пальці в густу шерсть.

      І свій запах він теж чує. Бруду, поту, крові, а ще розпачу та самотності.

      5

      Зла на себе! Знайшла проблему на рівному місці – оце тепер думає: як тому хирлявому, сидячи на цепу?… А їй що до того? До того, що він відчуває?

      Жмут вати біля нього залишила, здогадається – запхає у шкарпетку, аби кільце не муляло. Він ще як слід не очуняв, переважно лежить у траві на старому матраці. Знайшла йому той матрац на горищі, застелила старою гардиною у вигорілі квіти. Брат каже: курорт!

      Синець на обличчі Циклопа розквітнув в усій різнобарвній красі, від чола до підборіддя. Трансформер. Половина обличчя – чужа. Ще й щетиною заріс, страхолюдина. Вітьок раз на день відпускає його за сарай, тоді – на ланцюг, а сам – до своїх хлопців. Ольгу бентежить присутність чужинця, металеву відбивачку до м’яса тримає під рукою про всяк випадок. Скоріше б уже брат повернувся!

      Вийшла з кухні, вихлюпнула воду з каструлі у траву.

      Циклоп підвів голову.

      – Як пса звати? – запитав.

      – Не знаю, – зупинилася, – приблуда нічийний. Зви як хочеш. Дик, скажімо.

      Роман гмикнув.

      – Дик…

      – Що смішного сказала?

      – Англійську вчила?

      Вона невизначено кивнула: вчила, то що?

      – Нічого. Хай буде Дик, – погодився він.

      – Пішов! – вона тупнула ногою. – Кішок мені розлякав. Пішов геть! Пакость така!

      Пес відбіг.

      – Пішов! – підвищила голос Ольга, нахилилася, наче за каменем.

      Пса вітром здуло.

      – Ще бракувало, аби курей потовк, – зронила наче до себе.

      Циклоп криво усміхнувся, іншої усмішки у нього б і не вийшло з такою фізіономією. Зручніше вклав ногу, відкинувся на матрас.

      Кайданка наче й не гризе вузької щиколотки, а от душа стискається. Застряг тут, прип’ятий якорем до землі. Наче пробитий човен. Сподівайся тепер на бурю або на випадковість.

      Ольга забрала від нього порожню тарілку.

      – Дякую. – Йому стало краще після їжі.

      – Баргаронів хочеш? – запитала дівчина.

      – Яких баргаронів?

      – Черешень по-вашому. Усе у вас не так! Усе по- інакшому!

      – Теж мені відмінності, – гмикнув хлопець. – Страшні непереборні протиріччя. Хочу баргаронів.

      Вітьок аж зупинився, побачивши, яка лафа полоненому на їхньому подвір’ї – травичка зелена, мухи не кусають, полумисок з баргаронами у руках, ще й сестра балачки з ним розводить в одвірку.

Скачать книгу