LITMIR.BIZ

Скачать книгу

починають летіти з вирію, ремез уже в'є своє гніздо-рукавичку. Ремезова «рукавичка» звичайно висить на тоненькій галузці верболозу, що похилився над водою: річкою або ставком.

      Навесні дівчата співають про ремеза таку пісню:

      Ой, ремезе, ремезоньку,

      Не вий гнізда на льодонку;

      Буде льодок розтавати,

      Твоє гніздо забирати.

      Увий собі в темнім лісі,

      В темнім лісі, на орісі:

      Будуть оріх оббирати,

      Твоє гніздо оглядати…

      Ось так дівчата радять ремезові горіх, а потім явір і сосну, але в кожнім дереві знаходять якусь невигоду, і нарешті радять таке:

      Увий собі у дівиці,

      У дівиці, у світлиці,

      Там їй будеш приспівати,

      Будеш її звеселяти…[199]

      Цими словами пісня робить натяк на тих дівчат, що зустрічають весну самітними, без пари, їх – мовляв – немає кому розважати, то хай хоч ремез потішить засмучених дівчат своєю піснею.

      Пісня про ремеза імовірно була колись дівочою веснянкою, а в пізніші часи перейшла до різдвяного циклу як величальна пісня для дівчини.

      Касіянів день

      День преподобного Касіяна припадає на 29-те лютого за старим стилем, отже – тільки на високосні (переходові) роки.

      В народніх приповідках і легендах Київщини та Лівобережжя цей святий виглядає понурим і злим чоловіком. «Чому ти Касіяном дивишся!» – кажуть дітям, що позирають на людей з-під лоба. Або: «Касіян оком накинув – не буде з цього народженого добра!» Останній вираз найчастіше застосовується до телят, лошат та іншого молодняку свійських тварин; але інколи він стосується і до дітей, що народилися в Касіянів день. «Гей, верни, Касян,[200] круто!» – кажуть тому чоловікові, що намагається зробити комусь кривду, але при цьому виявляє свою безсилість.

      В одній з леґенд, записаній на Харківщині, преподобний Касіян нагадує казкову особу «з довгими віями аж до землі»:[201]

      «…У Касіяна такі довгі брови і вії, що він нічого не бачить. Один раз на чотири роки Касіян підіймає свої вії і дивиться понурими очима. Лихо тому, на кого він гляне: гляне на людей – мруть люди, гляне на тварин – дохнуть тварини, гляне на поля – все сохне…»

      «У Касіяна брови довгі – нижче колін. В Касіянів день не можна до схід-сонця виходити з хати, щоб він не глянув, бо як гляне – помреш!

      – А як треба до худоби вийти: напоїти чи їсти дати. Як тоді?

      – На Касіяна до схід-сонця і пес з буди не вилізе, а не те, щоб чоловік з хати виходив. Касіян сердитий, не милує!

      – А чого ж він такий сердитий?

      – Він, бач, сердиться на людей, що його день не празникують, не шанують. Я від людей чув таку казку: «З'явився Касіян перед Богом у капелюсі, в рукавицях, з прутиком в руках – геть чисто, як наш панич, бувало, ходить. Прийшов він до Бога і почав жалітися на людей, мовляв, святого Миколу шанують, почитають, на його ім'я церкви будують, а мене й не згадують…»[202]

      – Е, діду, ви таке говорите! Тож Касіян преподобний, він же святий, він з чортами боровся. Від Ликери Походенчихи, що в чорницях

Скачать книгу