ТОП просматриваемых книг сайта:
Звичаї нашого народу. Олекса Воропай
Читать онлайн.Название Звичаї нашого народу
Год выпуска 1958
isbn 978-966-03-4397-9
Автор произведения Олекса Воропай
Жанр История
«Ввечорі, як зоря засяє, мати, було, запалять свічку перед образами, обкурять ладаном хату і поставлять череп'яну миску з пирогами на стіл. Тато сядуть на покутті і голову прихилять – ховаються за пирогами. А ми, діти, вдаємо, що не бачимо їх:
– Мамо, а де наші тато?
– А хіба ж ви мене не бачите, діти?
– Не бачимо, тату!
– Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили! Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім'ю до столу, до «щедрої куті» – «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!»
Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують:
Щедрий вечір, пане господарю,
Стережи, Боже, твого товару,
Твого товару, всякого статку,
Молім Бога за отця, за матку.
Добрий вечір!»
Отак згадує про Щедрий Вечір добродій Свирид Галушка з Київщини.
Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м'ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів – вареники чи, як вони кажуть, «пироги».
«Як було мені років дванадцять, – продовжує мій співбесідник, – водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хаті мінялися, бо ж кожному цікаво бути козою…
– Як же ви робили козу?
– Та як – оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина – роги. Тоншого – вставляємо в розколину і в'яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев'яні ложки – вуха. На протилежному кінці обруча – ломачка з віхтиком: це хвіст.
Кому припаде бути козою, одягає обруч – щоб ріжки приходились на голову, а хвіст – за спину. Накидають кожуха – вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають донизу – це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком – «крутить хвостом».
Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало – це найменший з хлопців перебраний з кота з довгими вусами. Він нявчить – просить сала.
Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять.
Оце вийдемо на вулицю і радимось:
– Куди підемо?
– Гайда до Свирида Карлаша, у нього дітей багато!
– Ходім!
Приходимо, один біжить під вікно і гукає:
– Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!
А дядько ніби відмовляється – так належиться по звичаю:
– Нема де тій козі розгулятися – тісно в хаті!
– Та пустіть, бо змерзла!
І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє. Нарешті каже:
– Та я вже пустив би, але… що дядина скаже? Козовод – до дядини:
– Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть!
– Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються,