Історія втечі та повернення - Элена Ферранте Неаполітанський квартет

Скачать книгу

не писатиму». Я дедалі глибше западала в зневіру, знемагаючи від огиди до їжі та до книжки, аж доки не прийшла Еліза й не простягла мені папірець. Його передала синьйора Спаньйоло, яка ласкаво погодилася, щоб на її номер телефонували ті, кому терміново потрібно щось мені передати. На папірці було написано, що мені телефонували три особи: Джина Медотті, прес-секретарка видавництва, Аделе і П’єтро.

      Ці три імені, записані невправною рукою синьйори Спаньйоло, раптом викристалізували думку, яка ще хвилину тому таїлась десь у глибині моєї душі. Злі слова чоловіка в окулярах з товстими скельцями швидко ширилися і впродовж дня дістануться до найдальших куточків. Їх уже прочитали П’єтро, його родина, дирекція видавництва. Можливо, вони дійшли вже й до Ніно. Можливо, їх саме читають мої викладачі з Пізи. Поза сумнівом, вони привернули увагу викладачки Ґальяні та її дітей. А може, їх прочитала й Ліла. Я знову вибухнула плачем, лякаючи Елізу.

      – Що з тобою, Лену?

      – Мені недобре.

      – Запарити тобі ромашки?

      – Так.

      Але на ромашку часу не було. У двері постукали, прийшла Роза Спаньйоло. Дещо засапавшись від бігу по сходах, вона радісно повідомила, що знову телефонує мій наречений, він зараз на лінії, який приємний голос, який чудовий північний акцент. Я побігла до телефона, сто разів перепрошуючи за клопіт. П’єтро намагався втішати мене, сказав, що його мати просила не падати духом, адже найважливіше, що про книжку говорять. Але я майже кричала, дивуючи синьйору Спаньйоло, яка знала мене як дівчину тиху: «Яке мені діло до того, що про неї говорять, якщо говорять погано?» Він знову спробував заспокоїти мене й додав: «Завтра вийде стаття в газеті “Унітá”». Я завершила розмову холодно: «Краще б про мене всі забули».

      Уночі я очей не склепила. Уранці не могла стриматися й побігла купувати «Уніту». Я почала поспіхом гортати її ще біля газетного кіоску, за кілька кроків від моєї початкової школи.

      Переді мною знов було моє фото, те саме, що й в «Корр’єре», але цього разу не посередині статті, а вгорі, поруч із заголовком: «Молоді бунтівники і старі реакціонери. Про книжку Елени Ґреко». Я ніколи не чула прізвища автора статті, але це, безперечно, був хтось, хто вмів писати, і слова його були мені бальзамом на душу. Він безоглядно хвалив мій роман і дощенту розносив авторитетного професора в окулярах з товстими скельцями. Додому я повернулась наснажена, майже в доброму гуморі. Погортала книжку, і тепер мені здалося, що вона гарно структурована і вправно написана. Мати непривітно спитала: «Ти що, виграла в лотерею?» Нічого їй не кажучи, я лишила газету на кухонному столі.

      Під вечір знов з’явилася синьйора Спаньйоло – мене просили до телефона. Я збентежилась і ще раз почала вибачатися за клопіт, але вона сказала, що щаслива бути корисною такій дівчині, як я, і стала розсипатися компліментами. «Джильйолі не пощастило, – зітхала вона, спускаючись сходами, – з тринадцяти років батько взяв її на роботу в кондитерську “Солара”, і добре, що вона

Скачать книгу