Історія втечі та повернення - Элена Ферранте Неаполітанський квартет

Скачать книгу

згадала мимохідь роман з Франко, про який, зрештою, багато хто знав у студентському середовищі Пізи. А от Ніно я ніколи не згадувала. Історія ця боліла мені, у ній були прикрі моменти, яких я соромилась. Розповісти про неї означало визнати, що я вже давно кохаю когось так, як ніколи не покохаю його. А щоб усе це мало якийсь лад і сенс, треба було розповісти і про Лілу, і про Іскію, а може, навіть набратися відваги й визнати, що той епізод сексу з дорослим чоловіком у моїй книжці навіяла справжня історія, яка сталася зі мною на пляжі Маронті, і те моє тодішнє розпачливе рішення дівчинки-підлітка тепер, через стільки часу, видавалось мені огидним. Нікого це не обходило, отож свої таємниці я залишила при собі. Якби П’єтро про це знав, він би швидко зрозумів, чому я так незадоволено сприйняла його появу.

      Він знову сів на своє місце на чолі стола, між матір’ю та Ніно. З апетитом з’їв біфштекс, випив вина, але на мене дивився з тривогою, бо відчував мій кепський настрій. Він, напевно, почувався винним, що не прийшов учасно, спізнився на важливу подію мого життя, що його неуважність я можу сприйняти як знак, що він мене не кохає, бо віддав на поталу чужим людям, не підтримав своєю любов’ю. І як було йому сказати, що моє похмуре обличчя, моє небагатослів’я пояснювалось якраз тим, що він не залишив мене саму до кінця дня, що вліз між мною та Ніно?

      А через поведінку Ніно я почувалася ще більш нещасною. Він сидів поруч зі мною, але й слова мені не сказав. Його, схоже, утішив приїзд П’єтро. Ніно наливав йому вина, пропонував сигарети, підносив запальничку, і тепер вони обидва видихали дим крізь стиснуті губи і розмовляли про нелегку подорож автомобілем з Пізи до Мілана та про задоволення від водіння. Мене вразило, наскільки вони були різні: Ніно щуплий, довготелесий, говорив завжди голосно і сердечно; П’єтро був присадкуватий, мав товсті, добре виголені щоки, смішну скуйовджену чуприну, що височіла над широченним чолом, і ніколи не підвищував голосу. Вони, схоже, були дуже раді познайомитися, а це для відлюдька П’єтро було чимось винятковим. Ніно напосідав на нього, виказував справжній інтерес до його досліджень («Я десь читав статтю, в якій молоко і мед ти протиставляєш вину та будь-яким формам сп’яніння»), наполягав, щоб той сказав щось про це, і мій наречений, який загалом на такі теми волів не говорити, урешті здався, зичливо поправляв його, почав відкриватися. Але якраз тоді, коли П’єтро розговорився, утрутилась Аделе.

      – Годі теревенити, – сказала вона синові. – Де ж той сюрприз для Елени?

      Я здивовано поглянула на неї. Ще якісь сюрпризи? Хіба мало того, що П’єтро багато годин їхав машиною без зупинок, щоб устигнути хоча б до вечері на мою честь? Тоді зачудовано глянула на свого нареченого: він сидів із добре мені відомим насупленим виразом обличчя, який у нього з’являвся, коли за певних обставин він був змушений говорити про себе публічно. Ледве розтуляючи вуста, П’єтро повідомив, що його призначили на посаду штатного професора, тож тепер він, дуже молодий штатний професор, очолить власну кафедру у Флоренції.

Скачать книгу