Скачать книгу

як очерет, але саме цим міг відвернути увагу облавників. Дуже обережно, щоб не лишати сліду, я зайшов у шувар, і тут мені пощастило. Серед зелених пагонів біліла готова постіль. Весняна повінь збила в «перину» сухі комиші, осоку, відмерлі водорості. Вистачило і постелити, і вкритися з головою.

      Коли я вже розлігся по-панському, прокинувся голод, – стебла шувару видалися мені не такими гіркими і набагато смачнішими, ніж колись, а до того ж, я знав, у них була неабияка сила. Може, не така, як у корені, але була. Я зжував кілька стебел і здогадався, чому зморене тіло привело мене саме сюди. Не чуючи глузду, воно дослухалося сну, який відразу почав налягати мені на повіки. Сказати по правді, я не дуже з ним і боровся. Тільки поклав під праву руку автомат і гранату, з якою вже не збирався розлучатися. Що було для кожного з нас найстрашнішим – це зовсім не смерть. Найстрашнішим було потрапити до більшовиків живим. Лякали не так тортури, як те, що в нестямі від нелюдського болю, на межі божевілля ти зможеш заговорити. Тому вже не злічити підпільників, котрі у хвилину безвиході самі покінчили з життям.

      Засинаючи, я встиг ще згадати, як на Зелені свята ми з хлопцями-холодноярцями нарізали цілий сніп шувару і поставили його біля курінного Бондаренка, коли він виголошував святошну промову.

      «Працювати і славно вмерти…»

      Не скажу, що я спав як убитий, хоч, може, на якусь годину таки впав у забуття, але потім весь час кидався зі сну, прислухався, чи ніхто не брьохає у мій бік, наслухав, де ще чути стрілянину чи якісь голоси. Потім знов задрімав, а коли прокинувся, на небі вже засвічувалися зорі. Троща зачаїлася в похмурому мовчанні, ніхто не стріляв, не кричав, навіть жаби не квакали, настрашені цілоденним потоптом, що пройшовся їхніми болотами.

      Тільки зуби мої аж дзвеніли в цій тиші, бо нічна прохолода застала сіро`му в мокрому одязі, мене била трясця. Треба було вибиратися з м’якої постелі, щоб зігрітися в русі, шукаючи вузенькі ворота, як каже Святе Письмо, що ведуть до життя.

      Намацавши у кишені компас, я потримався за нього для певності й помалу пішов навскоси в напрямку хутора Драгоманівка, що лежав між Багатківцями і Купчинцями. Саме десь там, над Драгоманівкою, висів місяць-підповня, який світив мені дорогу, але ж він, лукавець, так само світив і ворогам. Тепер, серед тиші, кожен мій крок був чутнішим за жаб’яче квакання, бо в мочарах хоч як ти старайся, а котячою ходою не пройдеш.

      Що ближче я підходив до краю очерету, то ступав якомога легше, а далі зовсім уповільнив крок – ступлю раз і наслухаю, ще раз ступлю і знов нашорошую вуха. Не знаю, як я ще переставляв ногами, які горіли вогнем. Нарешті за очеретом забовваніли кущі верболозу, що росли вже на сухому. Далі було поле, яке полого підіймалося вгору до Драгоманівки.

      До самого краю очерету я вже не йшов, а повз. Місяць-лукавець майже сидів у мене на карку, але я поволі піднявся разом із ним. Від куща верболозу падала тінь, і в тому затемненні ледве видніло дві постаті. Мені здалося, що я чую, як вони дихають. Невже свої? За іншим кущем блиснув вогник, хтось припалив цигарку, і надія моя

Скачать книгу