LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Вона пирснула на мене ясним білозубим сміхом, і під ту хвилю я милувався Стефою. Скажу чесно, мені той сміх полестив. Тішило те, що в її очах я ще не дідо.

      – А ви що – віднедавна в нашому місті? – спитала вона.

      – Скоро рік буде.

      – Працюєте тут?

      – Авжеж. Чортом у пеклі.

      – Де-е-е?

      – Там, де я сказав. Вам не почулося.

      Стефа ще хотіла щось запитати, але не наважилася. Довелося їй допомогти.

      – Видите, Стефо, я самотній чоловік. Ще не обріс друзями і земляками.

      – Як… самотній?

      – Одинак, – сказав я. Потім усміхнувся до неї майже змовницьки: – Так сі стало.

      – Це все наживне, – по паузі заспокоїла мене Стефа.

      – Звісно, – погодився я і спитав те, що давно крутилося на язиці: – А вам не знайоме таке прізвище, як Тимчак?

      – Тимчак? – Стефа замислилася.

      – Він жив у цьому місті, – пояснив я. – Два роки тому помер.

      – Помер? – злякано перепитала Стефа, наче йшлося про близьку їй людину. – Ні, не чула про такого.

      – Тимчак Михайло Степанович, – майже по складах вимовив я.

      – Не чула, – похитала головою Стефа.

      До «хвилинки» зайшло двоє веселих молодиків. Швидше за все, студенти. Я одним ковтком допив каву, поклав на шинквас дріб’язок і попрощався зі Стефою. Вона попросила заходити ще. Я пообіцяв, що неодмінно навідаюсь. Коли вже ступив на поріг, почув її окрик:

      – А він хто вам?!

      – Ніхто, – сказав я.

      Надворі стояв гожий осінній день. Така неділя, що тільки гуляти. Але на вулицях було малолюдно. Я люблю, коли мало людей, тоді немає отого прикрого відчуття, що хтось тобі дихає в спину. Ну, та хлопці в чорних плащах теж мають свої вихідні. До речі, ось отримаю зарплатню й теж куплю собі чорний демісезонний плащ, подумав я, мовби мій сусіда по нарах, чи то пак по ліжках, Йосип. Він учора ввечері поїхав до мами в Гуляйполе, і я міг би сьогодні посидіти вдома, почитати, насолодитися своїм… одиноцтвом. Але мав іншу гризоту. Неділя – день не лише для розваг.

      На зупинці я вскочив у майже порожній трамвай, що йшов до міського цвинтаря. Вирішив запитати в небіжчиків, чи хтось із них бачив таку смерть, як я?

      Вона дивилася на мене маленькими гострими очима, круглими, як чорні ґудзики в золотих обідках, дивилася так пронизливо, що я чув, як її погляд проходить крізь мене. Замість запалого рота і носа у неї, навпаки, був великий, загнутий донизу дзьоб, з якого виривалося зміїне сичання.

      Я вже дочитував «Отче наш», коли зрозумів, що наді мною сидить не смерть, а примостився на корчі птах. Це був молодий яструб, який, певно, ще не вмів літати, тому не втікав, а тільки сичав на мене, шипів, погрожував роззявленим дзьобом. Я спершу здивувався з його хоробрості, а потім присоромив себе – мовляв, дивися, хлопе, як ця пташка, котра ще не вбилася в пір’я, бореться за своє життя, вона готова видзьобати тобі очі, ладна вчепитися в тебе кігтями, годна битися з тобою ще не зміцнілими до польоту крилами, хоч ти в сто разів більший за неї. Як же ти міг побачити в цьому яструбі смерть,

Скачать книгу