Троща - Василь Шкляр

Скачать книгу

би не мучився. Зрадлива думка нашіптувала, що ці муки даремні, що я, грішний зухвалець, вирішив перехитрити саму смерть.

      «Ти вийдеш, я знаю».

      Так, друже Пластуне, я спробую.

      Було б непогано знов заховатися під папороттю, але та місцина більше годилася для ночівлі, коли облавники не прочісують очерет. А вдень вони переходять трощу розстрільною і нишпорять насамперед там, де твердіше, тому неодмінно столочать папороть. Отже, сховку треба шукати там, де найглибші багна, куди вони не полізуть.

      Я подумав, що в разі крайньої небезпеки, коли припече, можна пірнути в багно з головою і дихати через очеретину, хоч знав, що це не так просто, як у легендах про козаків. Я вже не раз, купаючись у Стрипі, пробував дихати через очеретину, виходило кепсько. Але про всяк випадок заготував собі очеретяну дудочку і пішов шукати найширші та найглибші багна. Жаль, що не було довгого дрюка, щоб промацувати дно, через те мусив міряти глибину собою, залазячи в багнюку і вибираючись із неї увесь у рясці, жабуринні та смердючій твані.

      Зрештою натрапив на одну цікаву місцину, де між двома калабанями проходила смужка твердішого ґрунту, покрита зверху водою, може, десь по коліно. Якщо йти цією смужкою босоніж, промацуючи твердь, то втрапиш якраз на крихітний острівець, за яким теж починалося багно по шию. Я заготував собі із сухого очерету накриття на голову, схоже на лелече гніздо, щоб, коли доведеться сховатися в багнюку, то затулити зверху голову цим «брилем». А невеличкий острівець у заростях догоджав ще й тим, що тут можна було поруч себе заховати автомат і гранату в сухому місці.

      І саме тоді, коли я вже облюбував собі це місце, десь на краю трощі, ближче до Купчинців, здійнялася густа стрілянина. З її ладу я зрозумів, що це не сліпа пальба, це розпочався бій: не інакше, як хтось із наших пішов на прорив. Видно, одчаяка був не один, може, їх двоє чи троє побачили, що трощу беруть у лещата, і вирішили спробувати щастя в бою. Або вирватися з пастки, або ліпше згинути в сутичці з ворогом, ніж дострілювати себе в болотах.

      Стрілянина була короткою, і це не віщувало нічого доброго. Якби комусь пощастило прорватися, то ґвалт гонитви чувся б ще довго. Я зачаївся у заростях на своїй латочці, дожидаючи облавників, які неминуче мали тут з’явитися. Вже пригрівало сонечко, я зовсім не відчував холоду, хоч і сидів у мокрому.

      Нарешті почув галайкання, з якого зрозумів, що облавники йдуть у мій бік. Вони перекрикували одне одного, горланили: «Віжу, віжу!» – але я здогадався, що пайдьошники беруть на пострах, хочуть зчинити паніку, щоб зігнати утеклих із насиджених сховків. Так полюють на звіра, котрий не зривається з насидженого місця доти, поки ловець не підійде до нього впритул. Іноді вони стріляли, проте з їхніх гуків було зрозуміло, що кулі летіли Богові у вікна.

      Галайкання ставало голоснішим, уже чулася брудна лайка і чвакання болота під чобітьми. Метрів за двадцять переді мною зашелестів очерет. Я тихо відступив зі свого острівця в багно і присів, щоб воно сховало мене по самісіньке підборіддя, а на голову надів «лелече гніздо».

      Двоє ішли просто на мене, але перед калабанею

Скачать книгу