LITMIR.BIZ

Скачать книгу

що тиснути одне одному руки не годиться, оскільки це показний знак чесного світу. Я зашарілася. Було важко знати, як поводитися без звичайних форм і жестів ввічливості. Я не була впевнена, що має бути замість них. Настало мовчання: я намагалася заповнити його.

      – Здається, я бачила тебе кілька днів тому, – сказала я. – Поруч із «Хай-Хо»?

      Вона не відповіла, не даючи мені можливості за щось ухопитися.

      – З тобою було кілька дівчат? – сказала я. – І під’їхав автобус?

      – Ох, – сказала вона. Її обличчя оживилося. – Так, той ідіот був справді навіжений. – Від спогадів вона пом’якшала. – Я маю допомагати дівчатам, тримати їх у тонусі, а інакше вони би просто пропали. Нас би впіймали. Я дивилася на Сюзен з цікавістю, яка, мабуть, була очевидна: вона дозволяла мені дивитися на себе без будь-якої сором’язливості.

      – Я запам’ятала твоє волосся, – сказала я.

      Сюзен, здається, було приємно. Вона мимовільно торкнулася кінчиків.

      – Я його ніколи не підрізала.

      Пізніше я довідаюся, що це Рассел казав їм цього не робити.

      Сюзен з несподіваною гордістю притисла туалетний папір до грудей.

      – Ти хочеш, щоб я тобі дала якісь гроші за це?

      У неї не було ані кишень, ані сумочки.

      – Ні, – сказала я. – Це мені нічого не коштувало.

      – Ну, тоді дякую, – відповіла вона з очевидним полегшенням. – Ти живеш десь тут неподалік?

      – Зовсім близько, – мовила я. – Зі своєю мамою.

      Сюзен кивнула:

      – На якій вулиці?

      – Провулок Монін Стар.

      Вона хмикнула від подиву:

      – Модно.

      Я бачила, що те, що я жила в гарній частині міста, щось означало для неї, але не могла уявити, що саме, щось більше, ніж просто ворожість до багатих, яка зазвичай буває в молоді. Тут було перемішано багатих, ЗМІ і представників управління в певнім казані зла, як винуватців великого ошуканства. Я лише починала вчитися, як поєднувати певну інформацію з вибаченнями. Як висміювати себе, перш ніж це зробить хтось інший.

      – А ти?

      Вона змахнула пальцями.

      – Ох, – сказала вона. – Ти знаєш. Ми якось перебиваємося. Але багато людей в одному місці, – вона показала на сумку, – означає, що треба витерти багато задів. У нас обмаль грошей на цей момент, але все скоро зміниться, я впевнена.

      Ми. Дівчина була часточкою якогось «ми», і я заздрила її легкості, її впевненості, куди вона має йти з цієї автостоянки. Ті двоє дівчат, що я бачила з нею в парку, хто б вони не були, але вони жили з нею. Люди, які помічали її відсутність і раділи, коли вона поверталася.

      – Ти мовчиш, – Сюзен сказала через якусь мить.

      – Вибач. – Я примушувала себе не розчісувати укуси комарів, хоч відчувала свербіж по всьому тілі. Я зав’язала з нею розмову, але нічого з того, що спадало мені на думку, не могла сказати. Я не могла розповісти їй про те, як часто думала про неї з того дня. Не могла розповісти їй, що в мене немає друзів, що мене переведено до школи-пансіонату, того цілорічного муніципалітету непотрібних дітей. Що для Пітера я була ніким.

      – Це

Скачать книгу