LITMIR.BIZ

      Коли музика стихла, я знала, що зараз зайде мама, щоб побажати на добраніч. Це був момент, якого я боялась, – помітити, як її локони ослабли, помада розтерлася навколо рота. Коли вона постукала, я подумала про те, щоб удати, ніби сплю. Але в мене було увімкнене світло: двері відчинилися.

      Вона злегка скривилася:

      – Ти ще не роздягалась.

      Я могла проігнорувати її або випалити якийсь жарт, але не хотіла завдавати їй болю. Не тоді. Я сіла.

      – Було гарно, чи не так? – сказала вона, прихилившись до одвірка. – Уважаю, реберця мені вдалися.

      Можливо, я щиро думала, що мати хотіла б знати. Чи, може, я хотіла, щоб вона заспокоїла мене, пояснивши все по-дорослому.

      Я прочистила горло:

      – Дещо сталося.

      Я відчула, як вона напружилася, стоячи на дверях.

      – Ох?

      Згодом я картала себе, згадуючи про це. Вона, очевидно, вже знала, чого чекати. Очевидно, хотіла, щоб я мовчала.

      – Батько говорив, – я повернулася до черевика і зосереджено рухала пряжкою. – З Тамарою.

      Вона видихнула:

      – І? – вона злегка усміхнулася. Безтурботною усмішкою.

      Я була збентежена: вона, очевидно, знала, що я мала на увазі.

      – Це все, – сказала я.

      Мати глянула на стіну.

      – Єдине, що було не так, – це десерт, – мовила вона. – Наступного разу натомість я б зробила мигдальне печиво, кокосово-мигдальне печиво. Ці мандарини було незручно їсти.

      Я мовчала, від шоку ставши настороженою. Я зсунула черевики і поклала їх під ліжко, один біля одного. Я пробурмотіла на добраніч, нахилила голову, щоб мати мене поцілувала.

      – Вимкнути тобі світло? – запитала мама, затримавшись на дверях.

      Я похитала головою. Вона тихо зачинила двері. Як сумлінно вона повертала ручку, аби двері клацнули, щоб зачинитися. Я пильно дивилася на свої почервонілі ступні, на яких залишилися відбитки черевиків. Думала про те, які стиснені і дивні вони на вигляд, зовсім не пропорційні, і хто може полюбити когось, у кого такі ступні?