LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і вантажний корабель Гільдії чекає на них.

      – Мілорде… – втрутилася вона та завагалася.

      – Так?

      «Його неможливо відмовити від ідеї зробити цю планету безпечною для нас, – подумала Джессіка. – І я не зможу застосувати до нього свої хитрощі».

      – О котрій годині ви плануєте вечеряти? – запитала вона.

      «Вона не це збиралася сказати, – подумав Лето. – Ох, моя Джессіко, якби ж ми були деінде, подалі від цього жахливого місця – на самоті, тільки ми вдвох – і ні про що не думали».

      – Я поїм в офіцерській їдальні, на летовищі, – відказав він. – Не чекай на мене раніше пізнього вечора. І… о, я надішлю за Полом машину з охороною. Хочу, щоб він був присутнім на нашій стратегічній нараді.

      Герцог прочистив горло, ніби хотів сказати щось іще, а тоді без попередження розвернувся й покрокував геть – рушив до передпокою, куди вивантажили ще коробки. Звідти пролунав його командний і зверхній голос – він завжди так розмовляв зі слугами, коли поспішав:

      – Леді Джессіка у Великій залі. Іди до неї негайно.

      Вхідні двері грюкнули.

      Джессіка відвернулася і поглянула на портрет батька Лето. Його намалював відомий художник Елбі, коли старий Герцог сягнув зрілого віку. Його було зображено в костюмі матадора з плащем кольору фуксії, перекинутим через ліве плече. Обличчя те здавалося молодим – не старшим, ніж Лето сьогодні – з такими ж яструбиними рисами та сірим поглядом. Узявшись під боки, вона вдивлялася в картину.

      – Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! – прошепотіла вона.

      – Якими будуть ваші накази, ясновельможна?

      Тонкий і протяжний жіночий голос.

      Джессіка повернулася й побачила згорблену сивокосу жінку в безформній мішкуватій сукні похмурого коричневого кольору. Жінка здавалася такою ж зморшкуватою і висохлою, як і кожна людина в натовпі, що вітав їх зранку вздовж дороги від летовища. Джессіка подумала, що кожен корінний мешканець, якого вона бачила на цій планеті, скидався на виснажену, висушену чорносливу. І все ж таки Лето сказав, що вони сильні й енергійні. Ну і, звісно ж, очі – найглибша, найтемніша синява без жодних білків – мовчазні, таємничі. Джессіка змусила себе не витріщатися.

      Жінка через силу кивнула та промовила:

      – Мене звати Шедаут Мейпс, ясновельможна. Якими будуть ваші накази?

      – Ти можеш називати мене «міледі», – відповіла Джессіка. – Я не ясновельможна. Я наложниця Герцога Лето.

      Знову дивний кивок, а тоді жінка поглянула на Джессіку з хитрим запитанням:

      – Отже, є і дружина?

      – Немає, і ніколи не було. Я… єдина супутниця Герцога та мати його спадкоємця.

      У душі Джессіка сміялася з власних слів і схованої за ними пихи. «Що там казав Святий Августин? – запитала вона себе. – „Душа наказує тілу, й воно слухається; душа наказує собі – й зустрічає опір“[25]. Так – мені доводиться долати значний опір останнім часом. Тож варто було б потихеньку відступати».

      З дороги за будинком долинав дивний

Скачать книгу