LITMIR.BIZ

Скачать книгу

шатах, кумедно завмерлу в очікуванні на лялькаря, який от-от смикне за нитку. Лише майже квадратна голова з довгим ебеновим волоссям, яке біля плеча стягувало срібне кільце Сукської школи, видавалася живою – вона повільно поверталася слідом за рухом на вулиці.

      Жінка знову роззирнулася кімнатою, але не помітила жодних ознак присутності сина, хоч і знала, що ті зачинені двері праворуч ведуть до маленької спальні, що припала Полові до душі.

      – Доброго дня, лікарю Юе, – сказала вона. – Де Пол?

      Він кивнув, неначе звертаючись до чогось за вікном, а тоді, не обертаючись, промовив відстороненим голосом:

      – Ваш син утомився, Джессіко. Я відправив його в сусідню кімнату, відпочити.

      Раптом Юе, отямившись, обернувся так різко, що довгі вуса ляснули його по пурпурових губах.

      – Даруйте мені, міледі! Думками я був надто далеко… я не мав права на таку фамільярність.

      Вона всміхнулася, простягнувши праву руку. На мить Джессіка злякалася, що лікар упаде на коліна.

      – Прошу вас, Веллінґтоне.

      – Згадувати ваше ім’я ось так… Я…

      – Ми знаємо одне одного шість років, – промовила жінка. – Уже давно час відкинути формальності між нами – хоча б у приватній розмові.

      Юе наважився на тонку посмішку, міркуючи: «Гадаю, спрацювало. Тепер будь-які дивакуватості в моїй поведінці вона спише на ніяковість. Вона не шукатиме глибших причин, якщо вважатиме, що відповідь їй уже відома».

      – Боюся, я був неуважним, – сказав він. – Хай там як… а я відчуваю особливий жаль до вас і, боюся, думаю про вас як… про Джессіку.

      – Жаль до мене? Але чому?

      Юе знизав плечима. Він уже давно збагнув, що Джессіка – не така вправна Правдомовиця, якою була його Ванна. Попри це, він завжди, по змозі, казав Джессіці правду. Так було безпечніше.

      – Ви вже бачили це місце, мі… Джессіко, – він запнувся на імені, але повів далі. – Таке пусте, після Каладана. А люди! Жінки, повз яких ми проїхали дорогою сюди, скорботно скиглили з-під своїх покривал. Як же вони дивилися на нас.

      Вона поклала руки на груди, обхопила себе за плечі й відчула крис-ніж, лезо якого, коли вірити переказам, виточене із зуба хробака пустелі.

      – Це лише тому, що ми для них чужинці – інші люди, інші звичаї. Вони знали тільки Харконненів. – Джессіка поглянула повз Юе надвір. – Що ви там роздивлялися?

      Лікар повернувся до вікна.

      – Людей.

      Джессіка підійшла до Юе і поглянула разом із ним ліворуч, на ґанок перед будинком. Там в одну лінію росло двадцять пальмових дерев, земля під якими була чисто підметеною, порожньою. Силова загорожа відділяла їх від дороги, якою сновигали люди в халатах. Джессіка помітила легке тремтіння повітря між нею та людьми (щити будинку) й заходилася пильно вивчати заклопотаний натовп, дивуючись, що в них могло так захопити увагу Юе.

      Мозаїка образів, зрештою, склалася, і жінка притиснула руку до щоки. Те, як ці люди дивилися на пальмові дерева! Вона бачила заздрість, трохи ненависті… й навіть надію. Усі позирали на дерева з однаковим

Скачать книгу