LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вже вісімнадцять днів. От тільки ця акрилова фарба виявилася дійсно якісною. Від неї на дерев’яних дошках зосталися добре помітні чорнуваті сліди. Натомість у багатоповерхівці Маріз багато шедеврів досі лишилися недоторканими, тому Адамберґ попросив фотографа зробити кілька світлин до того, як їх знищать.

      Ті четвірки намальовано було від руки, а не через трафарет, однак усі вони мали спільні особливості: висота – сімдесят сантиметрів, ширина великої риски – не менше трьох. А ще всі вони були дзеркальними, з ніжкою і двома рисочками на кінчику.

      – Чудова робота, правда? – звернувся він до Данґлара, який мовчав протягом усієї експедиції. – Вправний художник. Він малює, не відриваючи пензля, наче це китайський ієрогліф.

      – Беззаперечно, – сказав Данґлар, умощуючись у машину праворуч від комісара. – Стиль графіки красивий, швидкий. У нього талант.

      Фотограф поклав свої інструменти на заднє сидіння, і Адамберґ м’яко рушив.

      – А ці світлини термінові? – запитав Бартено.

      – Зовсім, ні, – сказав Адамберґ. – Принесіть мені їх, коли зможете.

      – Можу за два дні, – запропонував фотограф. – Сьогодні ввечері маю зробити серію знімків для поліційного управління.

      – До речі, щодо Управління. Не варто розповідати їм про це. Нехай ця маленька прогулянка залишиться між нами.

      – Якщо в нього талант, – утрутився Данґлар, – він може бути художником.

      – Ні, не думаю. Це ж не витвори мистецтва.

      – Але їхня сукупність може стати витвором. Уявіть собі, якщо хлопець накинеться на сотню будинків, то про нього зрештою заговорять. Масштабний феномен, який бере у творчі заручники суспільство – чим вам не «інтервенціонізм»[16]. За півроку ми вже знатимемо ім’я автора.

      – Так, – сказав Адамберґ. – Можливо, ви маєте рацію.

      – Так і є, – утрутився фотограф.

      Його прізвище враз зринуло у пам’яті Адамберґа: Братено. Ні, Бартено. Сухоребрий, Рудий, Фотограф – Бартено. Дуже добре. Ну а щодо імені, нічого не вдієш: не можна ж вимагати від людини неможливого.

      – У мене, в Нантеї, – вів далі Бартено, – був один кадр, який розмалював сотню міських смітників у червоний колір з чорними крапочками. Здавалося, ніби зграя велетенських сонечок атакувала місто, і кожне причепилося до стовпа, як до гігантської гілочки. І ось уже за місяць цей тип отримав роботу на найбільшій місцевій радіостанції. Тепер має серйозний вплив на місцеву культуру.

      Адамберґ мовчки вів машину, спокійнісінько маневруючи у шестигодинному заторі. Авто повільно під’їжджало до кримінального розшуку.

      – Дещо не сходиться, – сказав він, зупинившись на червоне світло.

      – Я бачив, – перервав його Данґлар.

      – Що? – запитав Бартено.

      – Той тип розмалював не всі квартирні двері, – відповів Адамберґ. – Він розмалював усі, крім одних. І так у всіх трьох будинках. Розташування чистих дверей не завжди збігалося. На шостому зліва – у багатоповерхівці Маріз, на третьому справа – на вулиці Пуле, і на четвертому зліва – на вулиці Коленкур. Це не надто вкладається у схему «інтервенції».

      Данґлар

Скачать книгу