Скачать книгу

знаю Треґіє, – сказав Декамбре, знову наповнюючи келих.

      – А вулицю Свободи знаєте?

      – Так.

      – Так там він і був, цей пансіон для хлопців.

      – Так.

      – Одразу за церквою Святого Роха[15].

      – Так.

      – Ви збираєтеся «такати» на все, що я кажу?

      Декамбре знизав плечима, і повіки його обважніли.

      Жос похитав головою.

      – Ви налигалися, Декамбре, – сказав він. – На ногах не тримаєтеся.

      – Я налигався, але Треґіє знаю. Одне не заважає іншому.

      Декамбре спорожнив келих і жестом попросив Жоса налити ще.

      – Дурне базікання, – сказав Жос, наповнюючи келихи. – Дурне базікання, щоб підлеститися до мене. Якщо ви гадаєте, що я такий дурний, що розм’якну від згадки про те, що якийсь тип бував у Бретані, то дуже помиляєтеся. Я не патріот, а моряк. Я знаю, що серед бретонців, як і серед інших, чимало бовдурів.

      – Я також.

      – Це ви про мене зараз кажете?

      Декамбре м’яко похитав головою і надовго змовк.

      – Але це правда, що ви знаєте Треґіє? – знову з упертістю п’яних людей узявся за своє Жос.

      Декамбре кивнув і випив до дна.

      – Ну, а я не дуже добре його знаю, – несподівано сумно сказав Жос. – Власник пансіону, отець Кермарек, повадився карати мене щонеділі. Тож місто я знав лише через шибки і через оповідки друзів. Пам’ять – невдячна штука. Я запам’ятав ім’я того гада, а прізвище вчителя історії – згадати не можу. А він єдиний, хто мене боронив.

      – Дюкведік.

      Жос повільно підвів голову.

      – Як? – перепитав він.

      – Дюкведік, – повторив Декамбре. – Прізвище вашого вчителя історії.

      Жос примружив очі й нахилився над столом.

      – Дюкведік, – підтвердив він. – Слухайте, Декамбре, ви шпигуєте за мною? Що вам від мене треба? Ви лягавий? Так і є, Декамбре, ви лягавий? Повідомлення – це все байки, кімната – це все байки! Все, що вам треба, – це запопасти мене своїм поліційним кодлом!

      – Ви боїтеся лягавих, Ле Ґерне?

      – А вас це переймає?

      – Справа ваша. Але я не лягавий.

      – Дурниці. А звідки ви його знали, мого Дюкведіка?

      – Це мій батько.

      Жос, нерішучий і п’яний, так і закляк, поклавши лікті на стіл і випнувши щелепу.

      – Дурниці, – пробелькотів він після хвилини мовчання.

      Декамбре відгорнув ліву полу піджака і трохи невпевненим жестом намацав внутрішню кишеню. Витягнув гаманець і дістав з нього посвідчення особи, яке й простягнув бретонцю. Жос довго розглядав документ, ковзаючи пальцем по прізвищу, фотографії, місцю народження. Ерве Дюкведік, народився в Треґіє, вік – сімдесят років.

      Коли він підвів голову, Декамбре приклав палець до губ. Тиша. Жос часто-часто закивав. Якась таємниця. Він розумів це, навіть добряче нажлуктившись. Хоча у «Вікінзі» панував такий гамір, що можна було спокійно розмовляти без ризику, що тебе почують.

      – А як же… «Декамбре»? –

Скачать книгу


<p>15</p>

Святий Рох – середньовічний французький святий, високо шанований у католицькій церкві. Вважається одним із захисників від пошестей і чуми.