Сині етюди - Хвильовий Микола

Скачать книгу

й лукаво наводила балачку на питання про норми комунiстичної етики.

      Зиммель розiйшовся й уперто доводив:

      1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;

      2) норми полової моралi й Коллонтай не найти;

      3) поняття про мораль дуже «односительне».

      Нарештi вiн сказав:

      – Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш – не продаси, от його мораль i етика. Дурнем буде той комунiст, що має, припустiм, грошi й не дає їх на проценти.

      Марiя:

      – Вiдци?

      – Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.

      Гофман почервонiв:

      – Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партiї.

      I раптом закричав на Зиммелля:

      – Геть вiдци… мальчишка!..

      Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.

      – Чого це ви… Бог з вами! Хiба не моя думка? Я в центрi чув. Це вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.

      Гофман одразу ж одiйшов:

      – Ну, от… вiдповiдальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комiвояжер говорив, комерсантик.

      I сiв на лiжко.

      Марiя усмiхалась.

      Зиммель свиснув демонстративно.

      – Робоча опозицiя.

      Ще раз звякнув шпорами й вийшов.

      Марiя дивилась у вiкно й думала про всефедеративне мiщанство, про Вадима i м’яла в руках вiтку сосни. Вона думала, що мiщанство йде, проходить, коли засiрiло, але ще не зiйшов схiдний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковiсть майбутнiх годин.

      У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:

      – Ми не раби!

      А другий голос дзвiнко одкликався:

      – Рабами не будемо!

      Ще думала Марiя про дитячу наївнiсть мiльйонової маси, що на протязi довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики середньовiччя, що пiд стягом вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.

      Гофман заспокоївся й дивився на сосну:

      – От куди б нашому Вадимовi. В бiр.

      Марiя раптом згадала й сказала з сумом:

      – Це ж жорстоко…

      – Ви про Вадима?

      – Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

      За вiкном знову посувався синiй листопад.

      Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.

      Iшов сiрий i таємний i вiдходив за вiтрами в Закаспiї.

      Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiєм.

      III

      Марiя пiшла в свою роту.

      Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.

      Пiдiйшла до лампи:

      – Що пишете?

      Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:

      – Клята буква. Нiяк не пишеться. «Чи». Буква – «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.

      Марiя сiла допомагати.

      Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву «чи».

      Писали довго вдвох.

      …А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру «чи».

      Лiтера «чи» довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.

      Потiм

Скачать книгу