Сині етюди - Хвильовий Микола

Скачать книгу

тумани.

      Огнище вмирало. Мовчали.

      Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:

      – Так, Марiє, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть з ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. I що нашi трагедiї в цiй величнiй симфонiї в майбутнє?

      Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.

      Марiя пiдвелась i похмуро кинула:

      – Ходiм!

      Марiя погасила останню головню – i огнище вмерло.

      Коли проходили бiля вiкна, постукали.

      – Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.

      Гiрськi трави й сосну забрали з собою в кiмнату. Знову важко було розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.

      …А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

      Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспiї й зникли в невiдомих пiсках.

      …Мабуть, сосна, бо тiльки сосна має забутий запах.

      Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертiсть.

      Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…

      Їй було боляче.

      …Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останнi днi».

      В штабi стояла нiч.

      II

      По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руїна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.

      З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.

      Марiя пiшла в школу.

      …Сотня. Напруженiсть.

      …А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспiї?

      – Ми не ра-би!

      Клас гудiв грубо, незграбно.

      Пахло рiллею, грунтом.

      Це було найвище таїнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, вiдходили вiдцiля з радiстю криничної прозорої води.

      В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.

      …В обiд прийшов до Марiї Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрiсть.

      Обiдав з Марiєю, їв, як i завжди, мало.

      Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрської породи, а в бiлках стояла зелена вода.

      Вона (Марiя) дочка пiвденної Кубанi.

      Сказав Гофман:

      – А Зиммель знову накапостив. Марiя:

      – Що там таке?

      – Як же: послав червоноармiйця по карти (знаєте, женщини, карти та iнше), а їх бiля Шкурiвської станцiї в колодязь укинуто. Сьогоднi на пiдводах привезено.

      – Ну й радiйте. Ви ж самi кажете – не можна без цього. Гофман уперто одрубав:

      – Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камiнь.

      Ще говорив.

      Тодi Марiя спитала:

      – Скажiть менi: де кiнчається ваша дурiсть i починається контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiває: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможеного хама.

      – Ви так думаєте?

      – Я цього

Скачать книгу