Сині етюди - Хвильовий Микола

Скачать книгу

ти, Демо.

      Тодi Дема кидається до столу й жагуче говорить:

      – Образливо оце; от ти такий собi Стефан, маєш такий же свiтогляд, як i я. I чого ж твоє життя так тихо, лагiдно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл…

      – Дякую за комплiмент!

      – Дякуй – не дякуй, а це правда. I от виходиш ранком спокiйно на роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм читаєш газети. Що це?

      Стефан ще усмiхається, пiдводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрiвлями.

      – …Я, Демо, бувший математик, фiзик, i я знаю, скажемо, цiну Декартовiй системi координатiв… Лягай спати. Я теж утомився.

      …Проходили шумно по вулицi натовпи з опери й зникали поодинцi у вогких масивах весняної ночi.

      – …Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть.

      …Гряде весна. I повiнь так шумить, що на серцi надзвичайний божевiльний пожар.

      Дядя Варфоломiй пiшов у город.

      …Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю мат! про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя чудову казку: «Рiкi-Тiкi-Тавi». Дема пiшов. За стiною хтось уїдливо-одноманiтно повторював:

      – Суб’єкт в об’єктi.

      Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полiсся. Аd litteram.

      …А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль i Ко. Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамваї, собор, брук.

      – …Веронiка не приходила?

      – Нi! – це Дема.

      – Варфоломiй казав, що бачив її.

      …Дема стоїть бiля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тiльки лiнiї». Бiльш нiчого. «Тiльки лiнiї».

      …Трамвай, собор, брук.

      А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядає, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо – чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…

      «Ну, не кажи». I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Веронiка сказала: «Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина».

      Дядя Варфоломiй глянув на неї й раптом зрозумiв:

      «Веронiка жона». I згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…

      …Це було вчора…

      …А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.

      – Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаїчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:

      – Веронiко!

      – Я.

      Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.

      Синiй весняний вечiр танув.

      – …Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?

      Сказала, хоробливо усмiхнувшись:

      – По

Скачать книгу