LITMIR.BIZ

Скачать книгу

її любиш. Ну, не хоч мати більше дітей, то й не тре’. Хлопачі руки вже є. А дівки – як хоч.

      – Я чогось думаю, що такої, як наша Соломійка, у нас більше не буде, – горнеться до чоловіка Соломія. – Хай буде вона одна.

      Соломія сама дивується цій думці. Нібито звідкись іздалеку їй посланій. Та бажання мати лише одну доньку, цю, яку вона безмежно, так, що аж самій страшно, любить – дивне й непереборне бажання – живе в ній.

      Соломієчка навіть не вміє довго гніватися, а коли закопилює губки чи опускає очка, то робить це якось так винувато-безневинно, що мамі Соломії чи бабусі з дідусем, а то й братикам хочеться дочасно перепросити малу винуватицю, що зробила якусь там ну зовсім дрібнюсіньку шкоду, заговорити першими до цього синьоокого дива. Дива, що їм послане – долею, Господом, літом, лагідним вітром урожайної пори.

      Не тільки мати, а й братики з кожним роком не по-дитячому закохуються в сестричку. Ставлення Тарасика і Василька від підсвідомої неприязні – пхе, сестричка, дівчисько – міняється до зацікавленості, до бажання захистити малу впереміж із деякою хлоп’ячою зверхністю. Могли й смикнути за кіску, і дражнити, коли з носа вискакувала козюлька, і в чомусь піддурити, али якось непомітно це природне дитяче ставлення відходило на другий план. Доброта, майже повна нездатність ображатися, дивний магнетизм, що йшов од сестрички, поступово обеззброювали братиків. І водночас росло їхнє захоплення, що ставало неусвідомленою дитячою закоханістю, майже обожнюванням, як якоїсь неземної істоти, що живе поруч.

      Коли Соломійці було років сім, Тарасикові дванадцять, а Василькові – десять з половиною, старший брат каже до молодшого:

      – Давай поклянемося, що ніколи ни женимося.

      – Чого?

      – Бо я питав у мами. Братам на сестрі женитися не можна. А ліпшої за нашу сестру ми не знайдемо.

      – Твоя правда, – зітхає Василько. – Ми на ній не женимося, али нікому чужому й ни віддамо.

      – А діти?

      – Що діти?

      – У неї мусять бути діти…

      Молодший замислюється. Думає довго й зосереджено. Зрештою каже:

      – Доведеться таки її комусь оддати. А шкода.

      – Ну, й мені тоже шкода, – брат. – Тико дівчині такій, як наша Соломка, не можна без чоловіка. Зурочать.

      – Зурочать?

      – Ага. Всі старі дівки зурочені. Так наші бабуня кажуть.

      Вони біжать гратися. А Соломійка в цей час поспішала до своїх джмелів.

      2

      Джмелі. Соломійка зовсім не боялася цих великих волохатих комах. Не боялася з раннього дитинства. Ще коли ледь говорити вчилася, побачила великого джмелиська і заплескала в долоньки:

      – Мамо, птасечка.

      – Ой, то, донечко, джміль, – злякалася Соломія-старша. – Не махай ручками, бо вкусить.

      – То – птасечка, – тупнула Соломійка ніжкою. – Не вкусить. Цуєш, як піває?

      Джмелине гудіння дивним чином її приворожувало. Могла слухати, як гуде бджола, дзичить комар, пізньої весни – гудуть хрущі над садом. Але джмелине гудіння чомусь по-особливому притягувало. Наче була в цьому якась тільки їй одній зрозуміла чарівна мелодія. У тих звуках, думала Соломійка, живуть

Скачать книгу