LITMIR.BIZ

Скачать книгу

мама Соломія-старша злякано на доню дивиться.

      – Соломочко, не руш. У тебе у волоссі джміль заплутавсє.

      – Жмелик? – Соломійка вертить головою, мовби може його побачити. – Хочу жмелика. Зніми його, мамо.

      – Не крутися, – гримає мама. – Бо злякаєш, то вкусить. Вони болісно кусаються.

      – Нє, мине не вкусить. Хочу побачити жмелика у волоссі.

      Джміль на її голові не заплутався. Він просто собі присів відпочити. І кусати Соломійку не збирається. Взагалі – диво-дивне! – за весь час її спілкування з джмелями вони жодного разу не вкусили дівчинку. Навіть коли простягала руку, щоб волохаті комахи на неї сіли. За таку дивну взаємну любов якось і прозвав Тарасик сестричку – джмелина сестра. Сестра джмелів.

      Соломійка спершу надула губки, та швидко перегнівалася, сонечком зазоріла, братику в плече носиком ткнулася, а потім подвір’ям дзвінкий сміх розсипала:

      – Сестра жмеликів… Сестра жмеликів…

      І до бабці, котра якраз на кілка гладущика[12] вішала сушитися:

      – Бабуню, я сестра жмеликів… Чуєте, бабуню?

      – Та чую, непосидюче…

      Взагалі Соломійка довго не вміла гніватися. Спалахне, бувало, як справжня солома, на яку вогник потрапив, диво-оченятами кресоне, пхинькне, а то й ніжкою тупне, та гнів швидко, мовби гаряча вода, у балію вилита, випаровується.

      3

      І все ж при загальній любові до цієї дитини – родини, сусідів, старих і малих – мала Соломійка, як би тепер сказали, і свого персонального ворога, нелюбов якого розпочалася чи не з першої зустрічі та росла, наче сніжка, залишена на стежці посеред снігопаду. Незлюбила Соломійку її ровесниця Руфина. Народжені одного дня, вони обоє виростали вродливими. Тільки врода Руфини була інакшою – надто яскравою, мовби викличною, аж пекучою. Вилиці, чоло, великі соковиті губи, очі з косинкою, сірі, що бігали, наче два маятники – все кидало виклик. Якщо Соломійка не задумувалася над тим, вродлива вона чи ні, й чому її люблять, для неї то було природне й ніби таке, що існувало саме по собі, як і її увага до мами, тата, бабуні, братиків, то Руфина швидко, не по-дитячому, склала собі ціну. Вона несла свою красу, мов особливий дар, який належить тільки їй і за який інші мусять платити, кожен по-своєму – лагідними словами, похвалами, подарунками. Природно, що суперників у Руфини не повинно було водитися. Руфина, котра, наколовши ніжку, репетувала на цілу вулицю, доки до неї не прибігали мама чи старша сестра, відразу відчула ворожість до привітної, всіхлюбної Соломійки. Руфиночку щось тягло до своєї малої суперниці. Але більше для того, щоб посеред гри підставити, мовби ненароком, ніжку, сипнути, граючись, піску межи очі, покласти на стежці, де бігали – обоє босими ніжками – будяка. Найбільше дратував Соломійчин сміх, коли та падала на бігу чи на образливе: «У тебе руки, як у вороняки крила», починала вдавати, що вона справжня маленька воронка, ще й ручками-крильцями смішно махала.

      Руфина дивилася, і їй здавалося, що Соломійка справді не дівчинка, а

Скачать книгу