Українська драматургія. Золота збiрка - Иван Котляревский

Скачать книгу

так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та i старой Кандзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-та. Вот i будет на табак (Смеется.) В свєтi только живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (Поет.)

      Лиш умей за дело взяться,

      Можно всюди поживляться;

      В поле бий, коли, руби, —

      Дома дєнєжки бери.

      Подпускай девчатам ляси,

      Старим бабам балянтраси;

      Сам же в оба лишь смотри

      Да з них дєнєжки бери.

      В светі много чудаков;

      Ох! i не без дураков;

      Только iм не говори,

      Молча дєньги з них бери.

      Не один на светі я —

      Лекар, купчик i судья

      Правдой в свєті не живьот —

      I, гдє можно, знай берьот.

Явление второе

      Скорик и Олексий.

      Олексий (выходит в задумчивости). Ходив, ходив – а все-таки не знайшов свого щастя. Був i на кладбищi, позавидував покiйникам: їм-то нi печалi, нi воздиханiя, як спiвають дяки. Лежать собi i вже нi об чiм не думають; а наш братчик терпи! Думай собi та гадай, та нiчого не видумаєш. (Поет.)

      Горе, лихо, пропадаю!

      Де сховатись вiд бiди?

      Смерть найти я де, не знаю;

      Вiд людей куди втекти?

      Ой, хожу я i блукаю,

      Як те сонце в крузi!

      Куди їду – що шукаю?

      А все серце в тузi!

      Горо крута – розступися,

      Лiсу темний – розiйдися,

      Рiчко бистра – пiднiмися,

      Вся звiряка – iзбiжися…

      Погубiть мене мерщiй.

      Коли хочеш, щоб пропасти,

      То живи серед людей.

      Вiд їх бiд i вiд напастi

      Швидче вмреш, чим вiд звiрей!

      (Подходя к двору Прокипа.) Обiщала ж Уляна пiсля обiда вийти; пiдожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нiчого. Зiйдемось, посумуємо, поплачемо… та й тiльки; а увечерi гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!

      Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же. Алексiй! (Ему.) Паслушай, маладец!

      Олексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.) Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.)

      Скорик. Алексiй! Ти меня i не познал?

      Олексий (подходя к нему, всматривается). Нi, щось не пiзнаю. А вiдкiля ви?

      Скорик. Та вiдтiля, вiдкiля i ви… Та што тут, нєгде дєтись: я Осип, дядюшка твой.

      Олексий (узнав). А! так i є. (Обнимаются.) Здоровi ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас та й не пiзнав. А що? годiв чотири є?

      Скорик. Та так-таки што есть. Втямки тєбе, как ми з палком iшли на Туреччину через Харков i я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут i тебя видав.

      Олексий. Та знаю ж, знаю. Тодi мене привезли вiддавать у ремество.

      Скорик. Так ти усьо у городе i живьош? Што ж я з табой нiгдє не пастречался? А у каком ремествi?

      Олексий. Та в ковалях, i вже в роботниках, на заводi куби делаємо. Сто двадцать рублiв беру у год.

      Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка i мать, сестра моя, живенькi?

      Олексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава Богу, ще жива! Брати поженились, а меньшу сестру у двiр узяли за баришнею, а тi повиходили у наше ж таки село. Я там заговiвши був.

Скачать книгу