Українська драматургія. Золота збiрка - Иван Котляревский

Скачать книгу

одним я часом.

      Ой дядечку,

      Голубчику,

      Прошу тебе,

      Ратуй мене,

      Не дай менi пропасти!

      Скорик. Нет, сєво не магу сделать. Я присяжной чалавек, абещал Павлу Кандзюбє iтить за рушниками i довжон сдержать слово. Только вот што: на сватаньї впалавiну буду брехать i разхвалювать дурного Стецька, а так, з воєннаво артикулу, закину i усьо дело около пальця зверну; а завтра прийду та й буду атакувать стару Шкуратку; я знаю, у ней уся сила. А когда што не то, так ми i наговорною водицею попоштуєм, татчас сдасться i думкою налево кругом! (Поет.)

      Уж недаром ми хадiлi,

      Скрозь в паходах iзслєдiлi,

      Знаю, знаю весь обряд,

      Дело всьо зведу да лад.

      Бул у нємцов на родинах

      I у турков на хрестинах,

      У французов бил дружком,

      Там хадiл я с рушником.

      От гадюки отчитаю,

      Стару девку просватаю,

      Лихоманку зашепчу

      I злодiя проучу.

      Все зроблю я, што вам нужно;

      Ворожить тепер досужно.

      Знаю, знаю весь обряд,

      Дело всьо зведу на лад.

      Олексий. I, вже, до завтрього! Лучче б сьогоднi! Пожалуста, дядюшка. (Уляне.) Адже мати дома?

      Уляна. Нема! пiшла у рiзницi яловичини купувати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. I я ж кажу: лучче б сьогоднi, як паньматка вернеться, та й поговорили б, або, може, i вiдшептали б її вiд Стецька; а то як рушники подаю, то й побоїться вiдкидатись, щоб не платити Кандзюбi безчестя за наругательство.

      Скорик. Вота, а я ж у вас на што? Сєводнi нiкак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу принiмал, щоб стоять i у словi, i у дєлi, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, насмотрим i на зорi i што кому присниться. Может-таки Осип Скорик што-небудь да знает-та. Уж он лi свєта не бачил? не учить єво. Разведьот беду i не такую. Потерпiть до завтрього. Авось!

      Уляна. До завтрього? Може, мене завтра на столi побачите!

      Олексий. Як тiльки здумаю, що Уляна чiпляє хустку оттому навiженому Стецьковi, то мене так трясця i трусить. (Стецько за кулисами поет.) О! бач, який iде!

      Скорик. Жалко мнє вас, детушки! А по другой командє вот што: не только свету, што у вакне, я й сам думал, што только єго i есть, што у нас, а как пашол па усєм гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так i ви, не тужiть. Паiськай другой девки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час мєста дожидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (Уходит.)

Явление четвертое

      Уляна, Олексий и Стецько поет и грызет орехи.

      Стецько (поет без музыки).

      Iшов Стецько льодом,

      Свинка огородом;

      Подай минi, моя мила,

      Свою бiлу ручку!

      Бач, де вона! А я собi сидiв, сидiв, аж спати захотiлося. I що робить, не знаю; чи iти додому, чи тут старостiв дожидатись? Нікого i спитатись. Мати повiялась кудись, а старий усе кликав мене на вольну, далi i захрiп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я полiз на полицю, та й намацав горiхи, та й трощу їх. Анумо, Уляно, цятатись! А кажи: чи цiт, чи лишка? От у жменi держу.

      Уляна. Та пiди собi геть! Цiт, – тiльки вiдчепись.

      Стецько (считает орехи). Так, вiдгадала. Оце один, два їх, п’ять, десять, три, усi!

      Олексий

Скачать книгу