LITMIR.BIZ

      Відкритий простір вирвав мене з полону чар ворожки. Я присів на лавку й задер голову. Купчасті хмари грайливо вимальовували на голубому полотні візерунки тварин, рослин, інші абстракції, у яких можна було угледіти що завгодно. Вітер швидко трансформував їх у різноманітні зображення.

      Ось кілька хмарових пір’їн збилися в купу, утворивши подобу динозавра, пролетіли незначну відстань і переінакшилися, перекинувшись на якесь фантастичне звірятко. А ось хмаровиння сформувало щось дуже схоже на глечик, щоправда, без ручки, але з чітким вузьким горлом. Вітряні потоки знову і знову розтягали в різні боки небесні натюрморти, створюючи нові, більш дивовижні.

      Спостерігання за хмарами поступово вгамувало мою уяву, і я ніби заспокоївся. Підійшли дві панянки і попросили дозволу сісти поруч, тож я ввічливо відсунувся на край лавки, звільнивши для них місце. У спину дмухнув легенький вітерець, змусивши мене озирнутися. Позаду нічого надзвичайного не було – ранкова метушня людей, які вічно кудись квапляться. Та щось не давало мені спокою. Відчуття тривоги блукало в межах моєї свідомості. Мені закортілось поговорити з мудрим Яшею.

      «Вернісаж» тріщав від надміру туристів, мов переспілий кавун. Група літніх людей товклася біля ятки із вишиванками, активно обговорюючи вишуканість українського національного строю. Насилу протиснувшись, я рушив до прилавка свого підстаркуватого товариша. Він звично сидів на рибацькому кріслі з газетою в руках.

      – Доброго ранку!

      Яша розійшовся в усмішці і, відклавши газету, простягнув мені руку.

      – Доброго ранку, мій юний друже. Як вам сьогоднішня погода?

      – Спекотна, – відповів я, потискаючи його долоню, а тоді спитав те, що радий чути будь-який крамар: – Як клієнти?

      – Клієнти – як молоко на вогні, треба пильнувати, щоб не збігли, ну тобто не втекли, – уточнив він, лукаво примруживши око. – А як ваша наука?

      – Наука теж, як молоко, – може скиснути, якщо про неї забути.

      Моя відповідь, до пари Яшиній, нас розвеселила.

      – Ладний у вас гумор! – сказав він, наливаючи з термоса чаю. Ним він часто пригощав мене під час наших бесід.

      – Сьогодні – зелений. Забув, куди подів чорний. Старість.

      – То пусте, не переймайтеся. Знаєте, а я знайшов нову квартиру і вже навіть ночував там.

      – Справді?

      – Так.

      – Ну, Андрію, вітаю! І заздрю вашій спритності.

      – То,

Скачать книгу