LITMIR.BIZ

Скачать книгу

неквапно надпила з філіжанки і, дивлячись мені у вічі, мовила:

      – Більшість людей не вірить у те, що долю можна передбачити. Але це можливо.

      Я ледь усміхнувся, не приховуючи скептицизму.

      – Даремно ви так реагуєте.

      Ельза Олександрівна на хвильку вмовкла, а потому розказала історію одного зі своїх клієнтів.

      – Якось до мене звернувся поважний чоловік, просив сказати, коли стане багатим. Однак кавова гуща віщувала протилежне: зубожіння. Він пішов з іронічною посмішкою на вустах, та за два тижні знову стояв у мене на порозі. У нього виявили рак печінки. За кілька місяців він витратив на лікування всі свої заощадження, щоправда – вижив.

      Це звучало переконливо, але вірити я не збирався. Та Ельза Олександрівна знову здивувала своїм умінням читати думки.

      – Ви таки не вірите мені…

      Я не мав наміру сперечатися зі своєю орендодавицею, тож відповів якомога лаконічніше:

      – Можливо, у цьому щось є, але особисто мені не доводилось зустрічатись із подібними фактами.

      Я допив каву і відклав горня на край стола. Та, схоже, Ельза Олександрівна вирішила довести, що ворожіння – справа серйозна. Вона накрила мою чашку блюдцем і перевернула її догори дном. Потім зробила нею три оберти і знову перевернула. Кавова гуща стікала стінками, залишаючи по собі якісь абстрактні візерунки.

      Я уважно стежив за рухами жінки, чекаючи вердикту. Однак заклопотаний погляд Ельзи Олександрівни не віщував нічого доброго.

      – Ну, що там вийшло? – спитав я, не помітивши, як моя байдужість перетворилася на зацікавленість.

      Ворожка мовчки глянула на мене. Її обличчя зблідло, а в очах зродилося сум’яття.

      – Нічого такого. Візерунок невиразний, – відповіла вона коротко, та я здогадався, що – нечесно.

      Після тих слів Ельза Олександрівна поспішно підвелася і зі своєю чашкою пішла до раковини. У цю мить короткими звуками на низьких тонах захрипів її мобільний, і вона, сіпнувшись, упустила горня. Посуд зорепадом порцелянових скалок розлетівся навсібіч, але жінку це аж ніяк не збентежило – схопивши з підвіконня телефон, вона побігла до кімнати.

      Я ще раз глипнув на візерунок, залишений гущею на стінках філіжанки, витягнув із кишені мобільний і за лічені секунди сфотографував «пророцтво», а затим прибрав із підлоги уламки порцеляни. Цього вечора ми з Ельзою Олександрівною більше не бачилися.

      Двадцять, дев’ятнадцять, вісімнадцять, сімнадцять…

      Знову і знову я перетасовував колоду з чисел у зворотному порядку, аби сон нарешті взяв мене у свій полон, але свідомість уперто тримала оборону. Моя одвічна біда: не можу заснути на новому місці. Сьогодні ця проблема, здавалося, не вирішиться жодним чином, тому я встав і підійшов до вікна.

      Львів сповивала ніч.

      Небо висіло над старовинними будинками темним покривалом, сховавши від людського ока навіть зорі. Тільки монастир і костел Святого Андрія підсвічувалися жовто-синьою ілюмінацією. Від такої гами кольорів здавалося, що статуї святих Ордену бернардинів на щит-фронтоні костелу набували більш строгого та застережливого вигляду. Колона

Скачать книгу