Мій рідний Макунів. 2-ге видання - Михайло Іванович Бервецький

Скачать книгу

всього 4 роки і 8 місяців. До Москви ми доїхали благополучно, а отямився я в метро, тому що ми, переїжджаючи з одного вокзалу на інший (Київський), випадково розлучилися, тато з Богданом встигли сісти у вагон і поїхали, а мама, баба і я залишилися. Для сільських людей це вже був переполох, але нас люди заспокоїли і запевнили, що вони зараз повернуться, тільки з протилежного боку. Так воно і сталося, і ми тоді всі разом поїхали на Київський вокзал, щоб звідти вже зовсім їхати додому. Ми без всяких перешкод сіли на поїзд Москва-Львів і спокійно поїхали. Скільки часу ми їхали, не знаю, тому що я по-справжньому отямився аж на станції Підволочиськ Тернопільської області. Саме тут з нами сталася подія, яка залишилася в моїй пам’яті на все життя. Нас затримали прикордонники, і не тільки затримали, а й зсадили з поїзда. Саме на станції Підволочиськ діяв ще старий кордон між Західною і Східною Україною. Видно, що більшовики ще невпевнено почували себе на нашій території.

      Фактично сталося те, чого батьки так боялися. При перевірці наших документів виявилося, що в нас їх зовсім немає, а без документів перетинати кордон ніхто немає права. Ми були втікачами, і жодних документів в нас не було. Саме тому прикордонники, а це були два офіцери МДБ (Міністерство Державної Безпеки), зсадили нас з поїзда і наказали пройти в середину вокзалу. Батьки вчасно схаменулися, а може хтось і підказав, чим це може для нас закінчитися, і категорично відмовилися пройти всередину вокзалу. В цій ситуації це було єдине правильне рішення, інакше ми могли б не повернутися додому. На вокзалі вони могли б робити з нами що завгодно, тим більше після відправки поїзда. Такої непокори від батьків вони не чекали, вони звикли, що їм все можна і все дозволено.

      Вони стали на батьків кричати і погрожувати, застосувати силу прилюдно вони не могли. Біля вагону швидко почали збиратися люди і виясняти, в чому причина, в чому провинилися ці люди, а коли дізналися, що нас просто не пускають додому, зразу всі стали на наш захист і почали вмовляти їх, щоб вони нас відпустили, адже ми їдемо не з іншої країни. На офіцерів такі умовляння не діяли. Плач і прохання теж нічого не давали, нас насильно хотіли затягнути всередину вокзалу. Тут вже люди за нас заступилися і не дозволили їм насильницьких дій. Тоді вони вирішили протримати нас до відходу поїзда. Люди, які зібралися біля нас, самі почали просити тих офіцерів, щоб вони нас відпустили, їм було не зрозуміло, за які такі провини вони зняли цілу сім’ю з поїзда і не пропускають на Львів. Ніяким проханням, благанням ці військові не піддавались. Вони вже не могли змусити нас пройти всередину вокзалу, а просто стояли, щоб не дати нам можливості сісти на поїзд, а потім вони вже знали, як з нами вчинити. Поїзд ось-ось мав відходити, машиніст, видно, все це бачив, і почав подавати сигнали про відправлення поїзда. Почалася страшна паніка, плач і крики дорослих і дітей. Батьки добре розуміли, чим їхня втеча може закінчитися, а діти теж відчували небезпеку і плачем підтримували дорослих.

Скачать книгу