Мій рідний Макунів. 2-ге видання - Михайло Іванович Бервецький

Скачать книгу

ще ніхто не бачив, прибігло багато людей, хто з жалю, хто просто з інтересу, а хто зі страху, уявляючи собі, що його те саме може чекати завтра. Всі намагалися нас якось підбадьорити, щось говорили, давали якісь поради, і всі плакали. Словом, прощалися, можливо, і назавжди. Мама розповідала, що я дуже плакав і страшно не хотів, щоб мене забирали. Я просив маму, щоб мене залишила з Ольгою. Ольгу, як члена нашої сім'ї, чомусь не забирали. Тепер я думаю, що все це було кимось продумано з перспективою посісти наше господарство. Мене дуже хотіла забрати мамина сестра Катерина, і це можна було б зробити без великих перешкод, але мама на таку жертву не погодилась. Фактично вже з рук сестри мама забрала мене. Мама, можливо, інстинктивно усвідомлювала, що з Сибіру скоро не повертаються, або зовсім не повертаються, і залишити дитину на чужі руки не наважилася. Я вважаю, що цей вчинок мами був надзвичайно похвальним. Скориставшись загальною метушнею, цьоця Рузя, Ігоря Коновського мама, все-таки втекла, а шукати її ніхто не став, скоро нас посадили на фіри і повезли на пересильний пункт в Судову Вишню, куди звозили й інших «неблагонадійних». З даного епізоду я майже нічого більше не пам’ятаю, крім окремих фрагментів вже по дорозі в поїзді, коли просив їсти, а дати не було чого. Фактично до свідомого пізнання навколишнього я прийшов вже тоді, коли ми приїхали на місце поселення.

      Сибірські будні

      Сибір—це було таке загальне страхітливе слово. Вивезли в Сибір. Фактично наше місце поселення, куди нас привезли, було Кустанайська область, Урицький район, а з району в якесь село, назви якого я не пам’ятаю. Після довгої і виснажливої дороги нас таки привезли в якесь село, висадили під сільською радою і все. Сьогодні я точно знаю, що з нами (я маю на увазі всіх, кого везли в цьому ешелоні) поступили досить гуманно і не висадили десь в степу на самовиживання, як робили з іншими людьми. Село, куди нас привезли, не можна було назвати селом—були одні землянки. Наше село Макунів проти нього велике місто. Що таке землянки, я думаю, ви здогадуєтесь. Вони всі чорні, без даху, тобто дах теж в землі. Нас тут ніхто нечекав, тато говорив, що треба розвертатись і тікати додому. Але це тільки нам так здавалось, фактично все було під контролем. Поведінка влади по відношенню до нас—це давно відпрацьо-ваний прийом, адже для них ми всі були ворогами радянської влади. Таких «ворогів народу» вони приймали ще в 20—30х роках після революції.

      Все навкруги було нове, чуже і зовсім не подібне на наше. Чужі люди, чужа і не зрозуміла мова. Наш невизначений стан тривав недовго, люди стали підходити до нашого гурту, намагалися познайомитися, навести якісь контакти, дещо вияснити, розпитати, з яких ми країв, але це було трудно. Вони не розуміли нас, а ми їх. Певне порозуміння було лише з українцями, оскільки там жили і росіяни, а мови все-таки споріднені. Проте, західний діалект їм теж був незрозумілий. Серед нас були поляки, білоруси, литовці і естонці, а з ними ніякого спілкування. Але місцеві жителі були напористі, і скоро спілкування

Скачать книгу