LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Як і коли повернулись із жнив батьки, я не пам’ятаю. За весь час їхньої відсутності ми залишалися з бабою. Переживати за дітей не було потреби, адже кругом степ і далеко не підеш. Правда, вечорами до села підходили голодні вовки, і про це завжди попереджали дітей. Про це більш детально міг би розповісти Богдан, як і про деякі інші речі, але він каже, що я займаюся дурницями, а мої розповіді нікому не потрібні, і їх ніхто з дітей чи внуків не буде читати. В мене з цього приводу інша думка, але, як кажуть, на все свій час. Час дуже швидко проходить. Ми старіємо, і тоді настає потреба пригадати весь пройдений шлях, і не тільки свій.

      Поки батьки жнивували, мене чимось привабила стара одинока жінка Кулинич. Бабця Кулинич була виселена в цей край десь після революції, їїчоловік був проти червоних і воював за царя, за що його і розстріляли, а її як ворога народу заселили в Кустанайські степи. Видно, що їй не було куди повертатися, так вона і доживала свій вік. Думаю, що бабця була грамотною жінкою, завжди мені щось розповідала, і я дуже до неї прив’язався. Її тепле ставлення до мене теж зробило свою справу, фактично я від неї не відходив. Результатом нашої короткої дружби стало те, що я перейшов на спілкуванняросійською мовою.

      Бабця навчила мене їсти помідори, та ще й без солі. Її наукане пропала дарма. Я до сьогодні помідори їм без солі. Попробуйте, і тоді ви відчуєте всі смакові якості цього овочу. Я раніше ніколи не бачив помідорів, в нас чомусь їх не вирощували, хоча кліматичні умови є для цього. А ще вона навчила мене їсти пасльон—це такі чорні ягоди без кісток, і ростуть вони кущами, як полуниці, тільки наполовину менші. Діти чомусь їх полюбляли, а бабця навіть з них готувала вареники. Ясно, що я їх теж пробував.

      Як я вже згадував, діду Павлу не судилося повернутися до рідного дому, він помер на засланні в 1940 р. на 62-му році життя. Зберігаючи світлу пам’ять про свого тата (діда), наш тато вже в похилому віці двічі їздив на місце колишнього нашого поселення, щоб відвідати могилу свого тата, та ще і ще раз вклонитися його світлій пам’яті. Тато не тільки побував на могилі, а також поставив хрест. Тато зробив все як належить сину. Мама і ми, вже дорослі діти, високо цінували такий душевний порив батька, але коли вже в зовсім похилому віці 75—76 років тато втретє захотів відвідати батьківську могилу, ми його відмовили. Сьогодні я жалкую, що не став на сторону тата і не супроводжував його туди. Діти, як правило, не хочуть розуміти своїх батьків, і аж тоді, коли самі старіють, починають багато чого розуміти, переоцінювати, каються, а іноді і страждають. Життя завжди складається з чогось доброго і поганого, але я чомусь переконаний, що наші батьки на своїх дітей не були ображені, а навпаки. Я знаю, що батьки раділи, що їхні діти, незважаючи на всі пережиті труднощі, не стали на блудний шлях, а самотужки отримали відповідну освіту, мають добру роботу і живуть, як усі порядні люди.