ТОП просматриваемых книг сайта:
Ключі Марії. Андрей Курков
Читать онлайн.
Наприкінці серпня Куриласи повернулися до Львова, а там уже ніхто не мав сумнівів, що їхні передчуття здійсняться. У місті тривав гарячковий рух – люди запасалися продуктами, час від часу якісь харчі зникали, особливо ті, що могли зберігатися довше – наприклад, сало, а в окремих крамницях забракло ще й солі. Став зникати цукор, за ним – гас. Щез алкоголь, міцніший за чотири з половиною відсотки, його просто заборонили продавати. Ціни почали повзти догори, що викликало негайну реакцію міської влади, яка оштрафувала хитрих купчиків. Водночас розпочався вишкіл кондукторок, тобто дружин і сестер кондукторів, з тим, щоб вони могли замінити чоловіків, коли тих покличуть до війська.
Олеся одразу ж забрали до польського війська. Усі газети писали про наближення війни, але водночас і давали надію фантастичними новинами про те, що Англія і Франція не допустять нападу на Польщу.
Влада міста закликала львів’ян копати рови, у яких можна було б ховатися від бомб. Копали їх по всьому місту, зокрема в парках і скверах, але також і на площах, дотримуючись відстані від будинку, рівної його висоті, щоб не опинитися під завалами. Мали ті рови вигляд зиґзаґів, а накривали їх балками. Цей рух з великим ентузіязмом захопив ледь не все місто, копати вийшли навіть школярі.
«Можливо, мене викликають через сина? – думав Курилас. – Але що я їм можу сказати? Я не маю від нього жодного листа».
Потім у його голові закрутилося прізвище полковника… Ваврик, Ваврик… Чи не родич москвофіла-письменника Василя Ваврика*? Цей теж викладав в університеті, розмовляв каліченою російською мовою і дуже тішився, що Львів нарешті возз’єднався з Москвою.
Він вийшов на Пелчинську і відчув, як ноги робляться ватяними, а в голові паморочиться. Зіперся на липу, вийняв папіросу й закурив. Правда, запалити йому вдалося щойно з четвертого сірника. «Чого я хвилююся так? Хіба ж я з цим не змирився? Хіба не чекав такого дзвінка щодня?» Він поглянув на похмуру будівлю НКВС, раніше, коли тут містилася адміністрація міських електричних закладів, вона не виглядала так похмуро, але з того часу, як засіли там чекісти, якась патина сірості і глибокого смутку вкрила її. Вікна завше були темні вдень, а вечорами і вночі світилися, але були затулені непроникними шторами. «Найвища будівля у Львові, бо видно з неї Сибір», – так жартували львів’яни.
Біля входу стояв вартовий з гвинтівкою і теж курив. «Може, не йти?» – подумалося, але виходу й так не було, тепер уже нема де сховатися. Зробивши ще кілька кроків, побачив, як вартовий виструнчився і втупився в нього.
– Я до полковника Ваврика, – якомога спокійніше повідомив Курилас.
Його впевнений голос, сміливий погляд викликали у вартового деяке здивування, але він підійшов до дверей і натиснув дзвінок. За хвилю вийшов черговий.
– Він до полковника Ваврика.
– Вас викликали? – запитав черговий.
– Так. На другу годину.
Черговий і вартовий одночасно глипнули на годинники. Курилас