ТОП просматриваемых книг сайта:
Ключі Марії. Андрей Курков
Читать онлайн.
– О, дякую, вже маю що на тебе донести, – розсміявся Степан. – Але якщо поважно, то це означає, що вони не одного мене завербували. І тепер, якщо хтось промовчить про якусь слизьку бесіду, то другий чи навіть третій донесе.
– Ну, що ж – мене теж викликали, – признався Богдан.
– І тебе? – Шурхало був щиро здивований.
– Так, на завтра. В обід. Вже й Рудницького попередили, що він мене заміняє.
– То, може, тебе хочуть арештувати?
– Ні, виглядає на щось інше. Попросили мене перечитати уважно хроніку Ольгерда.
– Навіщо це їм?
– Звідки мені знати… Завтра довідаюся.
– Що ж, повертаймося до гостей…
Жінки тим часом жваво обговорювали появу совєтських дам в театрах і філармонії. Їхній вигляд вражав: неймовірний коктейль запахів і, звичайно ж, червоні берети, які вони ніколи не скидали, бо лінувалися робити фризури.
Чоловіки натомість залізли в політику. Гості Марковича були давніми спільними друзями, як господаря, так і Куриласа, віддавна ні з чим один перед одним не крилися і не кремпувалися. Не відчували страху й зараз, коли зачепили теми доволі загрозливі.
– Цікаво, що вони арештовують навіть членів Компартії Західної України, – сказав викладач мовознавства Олексій Гуркевич. – Тих, що виїхали до СССР, розстріляли ще в тридцять сьомому, а тепер виловлюють тих, хто, довідавшись про колективізацію та голод, повернув совєтському консулятові у Львові свою членську картку. Цього вони нікому не дарують. Арештували вже журналіста Степана Рудика* і його товариша, видатного жидівського комуніста Людвіґа Розенберґа*, вони обоє віддали назад членські книжки КПЗУ на знак протесту. А коли їх арештували, то викинули їхні сім’ї на вулицю, конфіскувавши все майно. Обоє отримали по вісім років в’язниці.
– Ну, Сальцьо Розенберґ, як ми його по-приятельськи кликали, поплатився, мабуть, ще й за те, що був сотником, членом проводу українського січового стрілецтва і воював проти москалів, – втрутився Курилас. – Такі в них теж у списку.
– До мене звернувся мій випускник, дуже мудрий і дієвий хлопець, якого громада села вибрала на війта, – розповідав Маркович. – Але ще треба було, аби його затвердили в райкомі. Коли ж він приїхав туди, секретар райкому прискіпливо прочитав його біографію та анкету і запитав: «А чи є у вашому селі хтось, хто за Польщі сидів у тюрмі?» Він здивовано відповів, що його село було дуже бідне, затуркане, там ніхто не займався політикою, а тому ніхто заарештований не був. А секретар: «Мені не йдеться про політику. Мене цікавить, хто взагалі сидів у тюрмі?» Хлопець тоді згадав, що справді один чоловік був засуджений за те, що забив сокирою свою жінку. «О! – втішився комісар. – Якраз таких нам і треба!»
Всі розсміялися.
– То правда, якраз таких їм і треба, – погодився Гуркевич – Людей безсердечних і жорстоких. Адже вони мусять організувати колективізацію, і всіх заможних господарів, оголосивши куркулями, виселити на Сибір. М’якосердих і совісних на це діло не візьмуть.
– Дехто