Віртуалка - Ірися Ликович

Скачать книгу

форми кубиків (Діанка, кубікі – ета нє ромби і нє паралєлєпіпєди), так, аби до однієї ложки потрапило із усього потроху, адже тільки тоді смак буде неперевершеним: і ось – звершилося, він таки підійшов, відсканував мене невдоволеним поглядом з ніг до голови, ніби саме зараз узрів мою недосконалість, і виніс безкомпромісний вердикт: перерізати. Посміхнувшись, я поцілувала його в бліде, аж синюшне вухо. Він не відреагував на доторк моїх завжди привідчинених до нього губ.

      Увечері ж ми всі забагато випили. До сьогодні пам’ятаю оту фатальну сцену, котра безпощадно розітнула наше вимріяне кохання навпіл. Іґарюша готується розповісти анекдот: спочатку ще випиває одним хилом, мов воду, горілку, відразу зачерпує ложкою салат, підносить його до рота і раптом, о жах, бачить чиєсь тонке волосся. Його пересмикує:

      – Діана! Ви что – на палу еті памідори рєзалі?! Змовчати йому не дозволяє виховання. Я зніяковіла, проте німувала.

      Гості також вдали, ніби не почули сказаного, а він же чекав на підбадьорюючий смішок Орхана, поглядом випрошуючи його підтримку. Але той біля своєї рудоволосої дружини навіть не подав вигляду, що почув мого напівсуженого. І тоді, на хвилі емоцій, адже Іґарь так рідко брав слово, він взявся розповідати той злощасний анекдот, що закінчується запитанням поручика Ржевського до Наташі Ростової:

      – Наташа, а вас кагда-нібуть білі па піздьонкє лапатай?

      Тоні, мене навіть зараз пересмикує від цієї фрази. Літати високо для мене було небезпечним не тому, що могла боляче гепнутися, а хіба що через те, що часто до мого розуміння не долітали найпростіші слова, кинуті із його Землі. Але того вечора він справді вимовив оту кінцівку. І я просто не знала, куди сховати погляд. Нервово кидала ним, мов став він проекцією загнаного зайця, з одного кутка в інший. Па піздьонкє лапатой. Іґарюша. Вєдмєжонок. Вєдмєдь. Лапатой. Па піздьонкє.

      Ошелешена, мов ошпарена, вийшла на балкон, аби вимацувати сірість затягнутого темінню міста. Нічний Відень… Я любила бути в його полоні. Часто, чекаючи на Вєдмєдя з вечерею, включала іспанську інструменталку і під її бренчання вслухалася у гул автомобілів.

      На балконі все ще стояла ледь тепла грильниця. В одному з вікон у будинку навпроти якийсь хлопчина, мабуть студент, уже другий рік поспіль, щотижня, у вихідні, займався коханням, не зашторюючи вікон. Підозрюю, що у його квартирі взагалі не було фіранок. Як каже моя мама: ви (тобто я) люди іншого покоління – не прасуєте одяг і не перевдягаєтеся у відведених для того місцях.

      Млявий холод поволі заповзав під одяг, але мені було байдуже. Бо накрило мене таким гидотним відчуттям, ніби в животі викручує перед місячними, тільки тепер той вижмаканий руками дощовий черв’як розповзався по всьому тілу.

      За мною вдихнути свіжого повітря вийшла Таня.

      – Па піздьонкє лапатай, – хихикнула вона. – Ти відєла, какоє вираженіє ліца било у Архана? Лапатай. Хі-хі.

      Не маю звички відсікати людей. Але її, Таню, сприйняла, як ту, котра була свідком

Скачать книгу