Справа мертвого авіатора - Олександр Красовицький Історичний детектив

Скачать книгу

відразу оголосив промову псевдонауковою. Товариство психіатрів у повному складі підписалося під схожою за змістом резолюцією. Навесні 1913 року XII Всеросійський пироговський з’їзд лікарів ухвалив резолюцію проти експертизи Сікорського.

      Микола Красовський, якого відсторонили від справи, холодно сказав йому:

      – Чортівня. Я не знаю, може, всі професори психіатрії рано чи пізно стають схожими на своїх пацієнтів, чи то тимчасове затьмарення, або…

      – Свідчення під тиском?

      – Байдуже. Вони намагаються повісити убивство на невинувату людину.

      У теплому затишку кімнати з каміном у будинку Тараса Адамовича Міра поставила запитання, яке змусило його пригадати діалог із Красовським.

      – Чому ви впевнені у тому, що слідчі помиляються?

      – Не впевнений. Просто маю деякі сумніви.

      – То, може, варто…

      – Залишити все як є і сподіватися, що поліція докопається до правди? Міро, я залюбки так і зробив би, якби вірив, що поліція поставила собі саме цю мету – докопатися до правди. Зараз ми бачимо іншу картину. Слова Менчиця про те, що висновки експертів не долучили до справи, лише підтверджують спробу поліції…

      – Я розумію.

      – У цьому складність справ про вбивства. Справи про зникнення можуть розслідувати роками. Навіть якщо когось обвинуватили, справу не закривають, аж поки зниклого не знайдуть. У справі про вбивства шукати потрібно лише вбивцю. І добре, якщо його справді шукають, а не обирають з найбільш зручних варіантів.

      Міра не відповіла, поставила на стіл біля Естер горщик із геранню, яку принесла із собою, аргументуючи тим, що квіти додають затишку. Тарас Адамович, окинувши оком кімнату, залишився вдоволений побаченим – герань освіжала спартанський інтер’єр.

      Зараз він думав не про інтер’єри – колишній слідчий стояв біля свіжих могил, бачив краєчки темних трун у квітах, Міру у вуалі поруч з Яковом Менчицем. За кілька метрів від них – обличчя авіаконструктора, який колись був студентом вбитого Курдашова. Рівний ніс, насуплені густі брови, маленький прямокутник вусів. Зовсім молодий, певно, ровесник Якова Менчиця. Запитати б у нього…

      – Пане Галушко, – хтось тихенько мовив із ледь відчутним дотиком руки до його плеча. Він чув цей хриплуватий тембр раніше. Що ж, цього слід було очікувати. Не озираючись, він так само тихо відповів:

      – Вітаю вас, пане Фогль.

      Дійсний статський радник, заступник начальника розшукової частини Київської міської поліції Іван Арчибальдович Фогль, чоловік-монокль – бо ж із ним він ніколи не розлучався. Саме його ім’я Тарас Адамович побачив на теці, що її приніс Яків Менчиць.

      – Він особисто веде розслідування? – запитав, розуміючи, Менчиць знає – питання риторичне.

      – Пане Галушко, не думав, що матиму таку радість побачити вас тут, – хриплуватий голос був спокійним, – а оскільки це місце навряд чи призначене для таких почуттів, хотів би попросити вас… Не знаю навіть, як краще сказати.

      Тарас

Скачать книгу