LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Отож старий чоловік підставив свою залізну спину під стофунтову кладь. Кіта це вразило, але, зціпивши зуби, він приладнав ремнями сто фунтів до своєї власної спини. Це було важко, але він уже трохи звик, і тіло його, втративши ніжність і жир, почало гартуватися та набувати м’язів. Він також спостерігав і робив висновки. Звернувши увагу на ремені, що їх носили індіяни на голові, він приладнав такі самі собі, як додаток до наплічних ремнів. Від цього полегшало, і він почав класти ще зверху легкі, але громіздкі речі. Незабаром він міг вже йти, маючи сто фунтів на ременях, а ще п’ятнадцять або двадцять лежало зверху поклажі, спираючись йому на шию; сокиру або пару весел він тримав в одній руці, а в другій – вкладені один в один дорожні казанки.

      Проте тяготи їхньої праці все більшали. Шлях ставав нерівний, пакунки якось важчали. Що не день, гірська снігова смуга нижчала, спускалася додолу, а платня за перенесення підскочила аж до шістдесяти центів за фунт. Від братів із того боку не доходило ні слівця, дарма, що добре вони знали, що ті мусили валити дерево та розпилювати його, щоб обшити човна.

      Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт індіян, що поверталися від озера Ліндерман, він умовив їх взяти їхню кладь. Ті запросили тридцять центів за фунт, щоб перенести це до верхів’я Чількута, і така ціна дуже вразила старого. Проте як ніяк, а ще залишилося щось із чотириста фунтів мішків з одежею та дорожнім багажем. Вирядивши Кіта разом з індіянами, старий залишився, щоб посувати все це наперед. На верхів’ї Чількута Кіт мав чекати на дядька, поволі посуваючи свою кладь, поки той дожене його, а дядько запевняв, що не дуже забариться зі своїми чотирма сотнями фунтів.

      Кіт волікся шляхом зі своїми індіянами-носіями. Зважаючи на те, що це мав бути довгий перехід просто до верхів’я Чількута, його власний пакунок важив тільки вісімдесят фунтів. Індіяни важко переступали під вантажем, але це була хода швидша за ту, якою він ішов. Він не почував уже свого звичайного страху, а щодо витривалості, то мало не рівняв себе до індіян.

      Пройшовши чверть милі, йому захотілося відпочити, але індіяни йшли вперед, і він ішов із ними нарівні. Пройшовши пів милі, він переконався, що неспроможний іти далі, але, зціпивши зуби, тримався свого місця, а доходячи до кінця милі, дивувався, що ще живий. Тоді повіяло, як то кажуть, іншим вітром, і друга миля була легша за першу. Після третьої милі він був ледве живий. Проте напівпритомний від болю й утоми, він усе ж таки не нарікав. І тоді, коли він відчув, що мусить справді знепритомніти, прийшов відпочинок. Замість того, щоб сидіти в ременях, як то був звичай у білих носіїв, індіяни скидали їх із пліч і голови і лежали цілком вигідно та спокійно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло сповна пів години поки вони знов рушили. На диво собі, Кіт почував себе свіжою людиною, і «довгі переходи та довгі відпочинки» зробилося його найновішим гаслом.

      Верхів’я Чількута цілком опанувало його уяву, і часто доводилося

Скачать книгу