LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Чарлі. Мені допіру його показали. Йому добре пощастило на Клондайку. Він здавна у цих краях. Був на Юконі з дванадцять років. Оце допіру з’явився тут.

      – Що означає «чечако»? – запитав Кіт.

      – Ви – чечако, я – чечако, – була відповідь.

      – Можливо, я і чечако. Але ви повинні пояснити мені, що воно значить.

      – Мазунчик.

      Повертаючися до берега, Кіт на всі лади обмірковував цей вираз. Його схвилювало, що вона, цей ніжний зародок жінки, назвала його мазунчиком.

      Ідучи поміж куп поклажі (у його уяві ще зберігся образ індіянина з превеличезним пакунком), Кіт схотів випробувати свою власну силу. Він вибрав мішок із борошном, що, як він знав, важив сто фунтів, став, розкарячивши ноги, біля нього, нахилився і спробував скинути його собі на плечі. Його перший висновок був, що сто фунтів реальна вага. Другий – що його спина не витримає. А третій – він вилаявся, коли після п’яти хвилин зусиль сам звалився на тягар, що його він даремно намагався підняти. Він обтер чоло і за купою мішків із харчами угледів Джона Беллю, що уважно стежив за ним з виразом глуму в очах.

      – Боже! – проголосив цей апостол витривалості. – Яке охляле покоління вийшло з наших чересел! Коли мені було шістнадцять років, я жартома підіймав такі речі.

      – Ви забули, дядю, – швидко зауважив Кіт, – що я не ріс на ведмедині.

      – Я жартома підійматиму їх і в шістдесят років.

      – Ви мусите це мені показати.

      Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років. Проте він нахилився над мішком, схопив його рукою, розгойдав, швидко підкинув і випростався, перекинувши мішок із борошном собі на плечі.

      – Спритність, мій хлопче, спритність. Та ще міцний хребет.

      Кіт із пошаною зняв свого капелюха.

      – Ви, диво, дядю, блискуче диво. А як ви гадаєте, чи зможу я навчитися цієї спритности?

      Джон Беллю знизав плечима.

      – Ти накиваєш п’ятами раніше, ніж ми звідси вирушимо.

      – Не бійтеся, – простогнав Кіт. – Там О’Тара – лев лютий. Я ніколи не повернуся назад, поки маю снагу.

III

      З першим пакунком Кітові повелося добре. До місця їм пощастило найняти індіянів, щоб перенести дві тисячі п’ятсот фунтів поклажі. Проте, починаючи з цього місця, мусили працювати їхні власні спини. Вони надумали просуватися вперед щодня на одну милю. Це здавалося легким на папері. Джон Беллю лишався в таборі куховарити, а тому не мав змоги перенести більше за одного випадкового пакунка на день. Тож на долю кожного із трьох молодих хлопців припадало нести вісімсот фунтів щодня, посуваючись на одну милю вперед.

      – Якщо робити п’ятдесятифунтові пакунки, то вийде щоденна прохідка на шістнадцять миль із поклажею, та п’ятнадцять миль порожняком, бо останній раз ми не вертатимемося, – зробив Кіт приємний винахід. – Вісімдесятифунтові пакунки потребуватимуть щоденної прохідки у дев’ятнадцять миль, а стофунтові тільки в п’ятнадцять.

      – Я не охочий ходити, –

Скачать книгу