LITMIR.BIZ

Скачать книгу

так багато днів. І все ж таки, як-не-як, а це була найлегша частина дороги.

      – Почекайте, як дістанетеся до Чількута, – казали йому інші, коли вони, спочиваючи, розмовляли, – то там дряпатиметесь і руками, і ногами.

      – Не буде ніякого Чількута, – відповів Кіт. – Принаймні для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моїй маленькій домовині під мохом.

      Він підковзнувся, і страшне зусилля утриматися на ногах злякало його. Він відчув, наче щось у середині йому відірвалося.

      – Якщо я впаду з цією поклажею на спині, я пропав, – сказав він одному носієві.

      – Це ще нічого, – була відповідь. – Почекайте, ще попадете до Каньйону. Вам треба буде переходити через бурхливий потік по шістдесятифутовій сосні. Нема ні кодол, що за них можна було б триматися, нічогісінько. А вода клекоче, а дерево угинається під вашими ногами. Як упадете там із поклажею, то не визволитеся з ременів. Так і потонете.

      – Добра мені потіха, – відповів він, але був такий знесилений, що зрозумів ледве половину того, що чув.

      – Там щодня тонуть по троє та по четверо, – запевнив його той. – Я якось допоміг витягти з води німця. Він мав при собі чотири тисячі грошей банкнотами.

      – Весело, мушу сказати, – відповів Кіт і, хитаючись, пішов своєю дорогою.

      Він та його мішок із бобами зробилися якоюсь мандрівною трагедією. Він усе згадував морського діда, що сидів на шиї у Синбада. «І це одна з подорожей, що зміцнюють мужність», – міркував він собі. Рівняючи до неї, навіть служба в О’Тари була дитяча забавка. Знову і знову його спокушала думка кинути мішок із бобами в кущі, прокрастися поза табором до берега та повернутися якимсь пароплавом до цивілізації.

      Проте він цього не зробив. Десь у ньому ще жевріла спадкова витривалість, і він казав собі без перестанку, що те, що інші люди роблять, може й він робити. Це стало в нього якимось кошмарним приспівом, і він мимрив його всім, хто на шляху проходив повз нього. Іншим разом, відпочиваючи, він стежив заздрісно за малорозумними індіянами з міцними, наче у мулів, ногами, що чалапали під своїми важкими пакунками. Вони ніколи, здавалося, не відпочивали, а все йшли вперед та вперед з витривалістю та певністю, що йому здавалися страшними.

      Він сів та почав лаятися (ідучи, він не мав на це сили) й боротися зі спокусою втекти назад до Сан-Франциска. Залишалося ще пройти милю, він перестав лаятись і почав плакати. Ці сльози були сльози знесилля та огиди до самого себе. Якщо був коли чоловік розбитий та знесилений украй, то це він. Коли нарешті він побачив місце, де вони спинялися, то з одчаєм напружив усі свої сили, доплентався туди й впав ницьма на землю з бобами на спині. Це не вбило його, але він лежав п’ятнадцять хвилин, поки зміг зібратися із силою, щоб визволитися від ременів. Тоді він знов зробився смертельно слабим, і таким його застав Роббі, що перетерпів ті самі муки, що й він. Сталося так, що слабість Роббі надала йому бадьорості.

      – Що роблять інші люди, те ми теж можемо робити, – сказав

Скачать книгу