Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги - Галина Горицька Ретророман

Скачать книгу

не будемо про твоїх родичів, що драпали, про пограбованих фраєрів, гаразд? Бо, виходить, поки я бився в лавах армії, ти ховався по закапелках. А за тебе інші гинули!

      Миха нічого не відповів. Тільки запалив цигарку, зиркнув на похмурого товариша. Леоніда розвезло від пива і також потягло на одкровення:

      – Ми з тобою таки різні… Я навіть не уявляв, наскільки. Я, приміром, ось не можу знайти своє місце в цьому… – Він не знаходив потрібних слів і, хапаючи повітря ротом, тільки мовчки розвів руками… – у цьому місті. У Києві, розумієш? Я залишив його іншим – квітучим, пахучим, мов коровай, коли весною тридцять восьмого поїхав до Севастополя поступати в мореходку. А потім оборона Києва, клятий «київський котел»… А я ж тоді ще в жодних боях не побував… Нас, зелених хлопців, одразу кинули на передову. Я навіть не усвідомлював, що я воюю в рідному місті. Мій бронекатер підірвали, а я втратив ногу. Чи можна сказати, що я воював? Мені так соромно було в шпиталі… Бо вже від мене ніякої користі батьківщині, і що на фронт – зась… Ти розумієш? – Льоня махнув рукою. – Ет, нічого ти не розумієш… Бо на фронті не був. А там – усе інакше. Тобі дають наказ – і ніколи, ніколи навіть щось подумати. Ти – просто ґвинтик в руках командування, частина величезної машини. Але життя віддати не жаль, ти навіть прагнеш померти в священному бою. Але втратити ногу? Це так жалюгідно…

      Льоня скривився і задивився кудись удалечінь, де тепер була спалена німцями пустка, туди, де ще малим бавився на сонячному пляжі квітучої київської Венеції. У нього була мама-красуня, з довгою каштановою косою, яку так і не відрізала на пошану моді, і батько в пілотці, хвацько змайстрованій з газети, і з шахами під пахвою. Десь там над ними завжди витали поети Срібного віку, котрих мама і тато цитували наввипередки, немов змагаючись. Сміх, музика Шопена, обожнювана мамою…

      – Я про серйозні речі хочу розповісти тобі… – насупився Миха, дістаючи фляжку з горілкою з кишені своїх широких штанів і надсьорбуючи. – Гадаєш, нам легко було? Ти знаєш, як визволяли Київ?

      – Ну, звісно, знаю… – Леонід похмурнішав і також приклався. Хоча й відчував, що запивати пиво горілкою – то вже занадто. – Я тоді вже в штабі служив. У нас багато про це говорили, – сухо додав.

      – А знаєш, – гостро примружився товариш, – скільки в тому Дніпрі, на який ти зараз дивишся, людей загинуло, коли його форсували? Знаєш, що газети… Ех!.. – Миха затнувся. Але потім-таки вичавив: – Брешуть вони всі! Знаєш, скільки наших полягло?.. Я тоді з хлопцями ще обручки з мертвих знімав. І знаєш, скільки цих пальців було?.. Не порахувати. Парняги нашого віку, може, й не мріяли, як ось ти, померти в «священному бою», – скривив він глумливо рота.

      Капітан-лейтенант зблід, але вирішив ніяк не коментувати слів Михи. Все одно не переконає. Однак він знав, звісно, знав про Ватутінський наступ. Чи було це виправдано? В ставці говорили, і говорили багато. Звісно, що так. І ніяк інакше. Про те, що втрати сягали по рівноцінності сталінградським, тобто два мільйони осіб (але що з ворожої сторони

Скачать книгу