Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

до нього…

      В очах Ніни запалав вогник.

      – Ні, ні, – гаряче запротестувала вона, – як ви можете мене підозрювати у цьому! Мене ніщо не зв’язує з цією людиною, що має душу крамаря, з цим… старим…

      У голосі звучали ненависть і відраза.

      – Чому ж ви кажете, що не можете з ним розлучитися? – здивувався Дизма.

      – Я не зможу жити… у бідності… Втім, мені доводиться думати не лише про себе.

      – Ви жартуєте, – удав з себе простака Никодим, – але ж Коборово – це мільйони, і це ваша власність…

      – Ви помиляєтесь, Коборово належить моєму чоловікові.

      – Але сам пан Куницький мені сказав…

      – Так. Воно записане на моє ім’я, але в разі розлучення я залишуся без нічого.

      – Не розумію?

      – Ах, навіщо говорити про це… Бачте, мій чоловік узяв у мене зобов’язання на таку суму, яка перевищує вартість Коборова.

      – Видурив хитрістю?

      – О, ні, узяв, тому що ця сума належала йому… на покриття боргу моєї сім’ї.

      – Ага!..

      – Не говоритимемо про це, мені це так неприємно. – Ніна благально склала руки, дивлячись Никодимові в очі. – Прошу вас не говорити про мене з моєю тіткою, добре?

      – Як скажете. Втім…

      – Прошу вас! Дуже прошу! Того світу для мене вже не існує, мені туди немає вороття… Давайте краще читати…

      Ніна узяла книгу і розкрила її на закладці. Вона почала читати, але ледве вимовила декілька слів, як голос у неї затремтів. Від ридань груди почало судорожно підніматися й опускатися.

      – Не плачте, не треба плакати, – безпорадно заспокоював її Дизма.

      – Боже мій, Боже мій, – ридала Ніна. – Ви такий добрий до мене… Ви такий добрий… Пробачте мені… це нерви…

      Вона схопилася і вибігла з кімнати.

      «Ясно як білий день, – подумав Дизма, – вона закохалася в мене».

      – Закохалася, – повторив він уголос і задоволено посміхнувся.

      На нічному столику стояло маленьке люстерко. Никодим узяв його в руку і довго вдивлявся у своє обличчя – здивоване, зацікавлене і самовдоволене.

      Розділ 6

      Керований досвідченою рукою водія, автомобіль легко і плавно котився рівним шосе. Після вчорашнього дощу подекуди виблискували невеликі калюжки. Свіжий ранок іскрився сонячним промінням.

      Дизма їхав до Варшави.

      Куницький навмисно відправив його автомобілем, а не залізницею. Він стверджував, що так буде більш презентабельно.

      І справді, від видовженої форми, здавалося, спеціально створеного для представницьких функцій автомобіля, віяло розкішшю, комфортом, він випромінював елегантність, виблискував нечуваною пишнотою кожної деталі. Біла ліврея водія і плед з тигрової шкури, що покривав ноги Дизми, доповнювали картину. Тому щоразу, коли вони зупинялися в якомусь містечку по дорозі, а це траплялося рідко, розкішну машину негайно оточував натовп роззяв, яких дивував не лише автомобіль, а й зарозуміла фізіономія пасажира, що розклався на сидінні.

      На одній з таких зупинок Дизма вийняв з портфеля незаклеєний конверт. Це був лист графа Понімірського

Скачать книгу