Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

вам треба, питаю?

      – Є справа. Прошу доповісти пані, що прийшов колега її племінника.

      – Якого ще племінника?

      – Графа Понімірського, – не без задоволення вимовив Дизма. Ефект був несподіваний. Розпатлана дама витягнула руки вперед, ніби захищаючись від нападу, і оглушливо заверещала:

      – Не заплачу! Ні копійки не заплачу за племінника! Не треба було йому позичати!

      – Що? – здивувався Дизма.

      – Звертайтеся, пане, до його швагра! Я не дам ні копійки, ні копійки! Неподобство, всі до мене, кара небесна!..

      То було вже занадто. Кров ударила Дизмі до обличчя.

      – До дідька, чого ви верещите! – гаркнув він на все горло. Пані Пшеленська замовкла як громом ударена. Її очі широко розплющилися, зіщулившись, вона перелякано дивилася на непроханого гостя.

      – Ніхто від вас грошей не вимагає, а якщо чого і хочуть, то це віддати, а не взяти гроші.

      – Тобто як?

      – Кажу ж бо: віддати.

      – Хто хоче віддати? – запитала вона, дивуючись усе більше.

      – А ви думаєте, пані, хто? Шах перський? Султан турецький?.. Ваш племінник і мій друг.

      Пані Пшеленська обхопила голову двома руками.

      – Ах, пробачте, у мене сьогодні жахлива мігрень, і прислуга довела мене до нестями, даруйте, пане!.. Будь ласка, увійдіть.

      Дизма пройшов за Пшеленською у бічну кімнатку, в якій половина меблів була перевернута, а посередині стирчала щітка для натирання паркету. Господиня поставила гостю стільця біля вікна, а сама, вибачившись за свій вигляд, вийшла і зникла на добрих півгодини.

      – Чортівня, – міркував Дизма, – кинулася на мене, як пес на волоцюгу. Дідько приніс мене сюди! Видно, тітонька не менш божевільна, ніж племінничок. Ніби велика пані, а виглядає як служниця!

      Він довго не міг заспокоїтися, а коли нарешті опанував себе, став жалкувати, що відразу сказав цій бабі про намір Понімірського віддати борги.

      «Вважає його божевільним, готова і мене записати туди ж».

      Нарешті з’явилася господиня. Тепер на ній красувався шовковий пурпуровий халат, волосся було причесане, м’ясистий ніс і пухкі щоки вкривав товстий шар пудри, губи були яскраво нафарбовані.

      – Прошу пробачення, пане, даруйте, – заговорила вона, – я страшенно втомилася і перенервувала. Я Пшеленська…

      Вона простягнула до нього довгу худу руку, Никодим поцілував її, представився.

      Пшеленська негайно засипала його градом запитань, і він, навіть маючи добрі наміри, рота не встиг відкрити для відповіді. Тоді він вийняв лист Понімірського і мовчки подав Пшеленській.

      Та негайно почала кричати:

      – Боже мій, я забула пенсне. Франю! Франю! Антонію! Франю! – надривалася вона.

      Почулися квапливі кроки, і за хвилину покоївка принесла пенсне в золотій оправі. Пані Пшеленська заглибилася в листа, щоки у неї розчервонілися, кілька разів вона, перервавши читання, розсипалася перед Дизмою у вибаченнях.

      Лист справив на неї сильне враження. Прочитавши його ще раз, вона

Скачать книгу