LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і, напевно, ордени?

      Никодим не мав жодних відзнак, але тут же збрехав:

      – Орден Virtuti Militari7 і, крім того, підвищення по службі. Трохи не став генералом.

      – Як це?

      – Призначили мене спочатку в унтер-офіцери, і я, напевно, дійшов би до генеральського чину, якби не закінчилася війна.

      – Однак, бачу, у вас про неї приємні спогади.

      – Це був найкращий час мого життя, – сказав Никодим відверто.

      – Розумію. Хоча сама я, як жінка, не змогла б почуватися щасливою серед умираючих і поранених, але я легко собі уявляю, що для справжнього чоловіка війна – це атмосфера, в якій пробуджуються найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…

      Дизма посміхнувся. Йому пригадалися казарми телеграфного батальйону, курник, який тримав один із сержантів, гаряча кава, неробство ситих, монотонних буднів.

      – Так, стаєш диким звіром, – підтвердив він.

      – Моя дорога, – сказала пані Ніна, ніби поновлюючи перервану раніше розмову, – ти мусиш погодитися, що і в цьому є своя чарівність, яка сильно діє, особливо на нас, жінок.

      Кася знизала плечима:

      – Не на всіх.

      – Загалом жінки, – сказав Никодим, – віддають перевагу грубій силі над слинявістю.

      – Не рекламуйте себе, – розсміялася Ніна.

      Поговорили ще трохи, і Дизма пішов до своєї кімнати. Він не забув, що на нього чекає зустріч в парку з цим напівбожевільним графом, від якого можна довідатися багато цікавих речей про тутешніх коборовських мешканців.

      Упевнившись, що його ніхто не бачить, Никодим відчинив двері на терасу і попрямував по алеї, яка, за його розрахунками, мала якнайшвидше вивести до кам’яної лавки під старою липою.

      Проте відшукати лавку йому не вдалося, і він вже почав втрачати надію побачитися з Понімірським, як раптом почув зблизька гавкіт.

      – Є! – зрадів Никодим.

      І дійсно, неподалік, довкола крислатого каштана, стрибав, несамовито гавкаючи, незграбний песик. Дизма підняв голову і, на свій великий подив, побачив молодого графа, який сидів на розгіллі дерева.

      – А, це ви! – закричав той згори. – Чудово!

      Понімірський легко зіскочив на землю і кивнув Дизмі.

      – Ви розповідали про мене Кунику? – запитав він з недовірою.

      – Боже борони! Втім, його і вдома немає.

      – Це добре. Вас здивувало, що я сидів на дереві?

      – Ні, чому ж.

      – Це, бачте, атавізм. Іноді в людині пробуджується непереборна потреба повернутися до первісного стану. Ви не помічали цього, пане, той… Як там ваше прізвище?

      – Дизма.

      – Ага, Дизма. Безглузде прізвище. А ім’я?

      – Никодим.

      – Дивно, ви не схожі на Никодима. Втім, це не має значення. Мій Брут теж не схожий на Брута, а я – на Жоржа. Кажете, цей мерзотник поїхав?

      – На один день.

      – Якусь нову аферу готує. Чи знаєте, що він видер у нас Коборово?

      – Ні, нічого не чув.

      – Зауважте, Куник займався лихварством. А оскільки мій батько витратив силу-силенну грошей, та ще й війна підірвала наші фінанси,

Скачать книгу