LITMIR.BIZ

      По Волзі осінній непоспіхом біг пароплав,

      Цигикала чайка самотня на зламі крила,

      Вітер холод ганяв і прапор тріпав на кормі,

      Береги поруділі пообіч лежали німі.

      Пароплав був майже порожній на сірій воді,

      Лиш на верхній палубі – два з другого класу, немолоді,

      Непримітні, гуляли на вітрі в потоці слів.

      Та на нижній гомоніла артіль мужиків.

      А ще пасажир із першого класу, років так тридцяти,

      Брюнет, гарно вдягнений, в англійській каскетці ходив,

      Віднедавна відомий письменник, високий, міцний,

      Пив повітря осіннє, вітер весело гнався за ним.

      Хода у письменника досить впевнена, пружна, тверда —

      Мірно бились колеса об воду, крутились, шуміла вода.

      Від корми і назад, проти вітру й під вітер ступав одинак.

      Врешті він зупинився, на сходах помітивши знак.

      З нижніх палуб із третього класу піднімалась вона,

      Учорашня миттєво знайома, на пароплаві одна,

      В капелюшку дешевім, із спитим, та милим лицем,

      У легенькім пальті йшла незграбно тихцем.

      Він подався назустріч.

      – Як спали? – спитав на ходу,

      І затримав в долоні її руку маленьку худу…

      Усміхнулась: – Прекрасно! Я сплю, як бабак…

      – Ви заспались, мій ангел, – сказав фамільярно, – відтак,

      Пропоную сніданок. Добрі люди смакують в цю мить

      І горілку, і юшку… Подумав: «Їй нічим платить…»

      – Холод бісів! – Кивнула. – Горілки! Інакше – біда!..

      Йшов за нею в їдальню і жадібно всю оглядав.

      Як учора на неї у присмерку раптом набрів…

      Випадкове знайомство на палубі в темній порі…