LITMIR.BIZ

      І була ніч великого кохання…

      Ця сьома ніч… Для Суламіф остання…

      Пестощі були безмежно ніжними

      І тихими, мов шерехи трави.

      Немов журба яка лягла над ними,

      Неначе янголи читали молитви́.

      Обійми і цілунки соромливі,

      В задумливості дотики цнотливі.

      – Як зветься та зоря, – дівча питає, —

      Що має голубий привабний вид?

      – Туди душа по смерті відлітає.

      Священна зірка. Маги звуть Сопдит.

      – Ти віриш цьому, царю мій коханий?

      Цар тихо був, і лиш його дихання

      Дівчи́на відчувала на волоссі.

      – Можливо, ми побачимося там,

      Коли помремо… Хай би це збулося…

      Коханий, не мовчи, відкрий вуста.

      – Життя людське коротке. Час безмежний.

      Віки віків минають, як належно.

      Померлих, Суламіф, земля приймає,

      Із ґрунту колос пророста зерном,

      Людина хліб одвіку споживає —

      Повторюється все ізнов, ізнов…

      Комахи, риби, птахи, звірі, люди…

      Кохана, так було завжди і буде.

      Повторимось, повір, і ми з тобою

      У цьому кругообігу життя.

      Зустрінемося, зведені судьбою,

      Та не спізнаємось, хоч наші почуття

      У захваті охоплять наші душі…

      Ми вже стрічалися, сказати мушу,

      Лиш не дано цього нам пам’ятати…

      – Ні! Це не так, мій любий царю, ні!

      Тієї ночі в лозах винограду

      Ти, Соломоне, пригадавсь мені.

      Тоді тобі на чуб роса упала…

      Мій любий, я тебе впізнала і згадала.

      І страх, і радість серце охопили!

      Скажи, я запитаю, це не гріх:

      Як раптом завтра я зійду в могилу,

      Чи ти згадаєш бідну Суламіф?

      Цар Соломон кохану пригортає:

      – Не говори так! Чути не бажаю!

      Ти обрана, ти справжня, ти цариця

      Душі моєї. І про смерть не смій!

      Тебе не візьме смерть. Тобі кориться

      Лиш буде Соломон, тобі одній.

      Звук мідний раптом затремтів над світом

      І довго коливався у повітрі.

      – Це таїнство скінчилося у храмі, —

      Промовив цар.

      – Який тужливий звук…

      Жах ухопив кістлявими руками…

      Дурне передчуття смертельних мук…

      Смерть дивиться порожніми очима…

      Врятуй мене обіймами своїми!

      Візьми голівку на своє рамено,

      До серця свою любку пригорни.

      – Не бійся смерті, мила, йди до мене,

      Сумні думки любов’ю прожени.

      На ложі в цілім світі лиш одні ми…

      Повім про фараона Суссакіма.

      І про чудні дива Вакрамадитья14,

      Байки країни давньої Офір,

      І

Скачать книгу