Потоп. Том I - Генрик Сенкевич

Скачать книгу

бійтеся, панно… Не зробив, але мене завжди з такими шляхетними вибриками аж із душі верне, коли рівними нам хтось себе називає. Але я так подумав: ще оголосять мене, невинного, по всій околиці, ґвалтівником і перед вами обмовлять.

      – Яке щастя! – глибоко зітхнула Олюнька. – Інакше навіть дивитися на вас не змогла би.

      – А це чому?

      – Дрібна ця шляхта, але давня та славетна. Покійний дідусь завжди їх любив і на війну з ними ходив. Вікував із ними разом, а в мирний час у себе вдома приймав. Це стара дружба нашого дому, яку вам доведеться поважати. У вас є серце, тому не зіпсуєте цю святу угоду, з якою ми жили досі!

      – Але я нічого про це не знав! Хай мені голову відрубають, якщо знав! Визнаю, що ця босонога шляхтина якось мені й на гадку не спала. Бо в нас хто чоловік, той чоловік, а шляхта – всі родичі, котрі по двоє на одній кобилі не сидять… Дякувати Богу, що такі гультяї не мають нічого спільного ні з Кміцицами, ні з Білевичами, як пічкурі не мають нічого спільного зі щуками, хоча і те, і те – риба.

      – Дідусь розповідав, що честь не що інше, як кров і пошана, а вони шановані люди, інакше дідусь їх моїми опікунами не зробив би.

      Пан Анджей здивовано витріщив очі.

      – Їх? Зробив дідусь вашими опікунами? Всю ляуданську шляхту?!

      – Саме так. Прошу не кривитися, бо воля покійного – свята. Дивуюся, що посланці про це вам не розповіли…

      – Я б їх… Але це неможливо! Тут, мабуть, є кільканадцять закутків… І вони всі вами опікуються? І мною також будуть керувати, що й як маю робити?.. Гей! Без жартів, панно, бо моя кров нуртує!

      – Пане Анджею, я не жартую… Святу і щиру кажу правду. Вони не будуть вами керувати. Але це якщо, як і дідусь, їм батьком станете, якщо не будете їх цуратися, не виказуватимете власну пиху, то не тільки їхні, а й моє серце завоюєте. Буду разом із ними вам дякувати все життя… Все життя, пане Анджею…

      Її голос звучав скромно, благально, та гість навіть не повів бровою і далі супився. Гнівом проте не вибухнув, хоча емоції блискавично змінювалися на його обличчі, однак чоловік відповів пихато:

      – Я такого не сподівався! Поважаю волю покійного і гадаю, що пан підкоморний міг цю шляхетну дрібноту до часу мого прибуття опікунами вашими зробити, але коли вже я сюди вступлю, то ніхто інший, крім мене, опікуном більше не буде. Не тільки ті сараки, а й навіть біржайські Радзивілли нікого тут опікувати не будуть!

      Панна Олександра спохмурніла і сказала після недовгої мовчанки:

      – Погано ви чините, що з гонором своїм носитесь. Заповіт покійного дідуся треба або прийняти цілком, або повністю відхилити. Не бачу ніякої іншої на це ради. Ляуданці не будуть ворохобитись або нав’язуватися, бо це гідні люди та спокійні. Що б ви там собі не думали, але вони тягарем не стануть. Якби тут виникли якісь розбіжності, тоді б вони могли своє слово мовити, але вважаю, що все пройде тихо й мирно, а потім це буде така опіка, ніби її й не було…

      Він помовчав трохи, потім махнув рукою, зауваживши: – Це правда, весілля усьому покладе край. Тому немає необхідності пручатися, нехай собі сидять тихо і не заважають мені, бо Бог свідок, я не дам собі

Скачать книгу