ТОП просматриваемых книг сайта:
Історія Лізі. Стівен Кінг
Читать онлайн.Название Історія Лізі
Год выпуска 2006
isbn 978-617-12-4882-3,978-617-12-4741-3
Автор произведения Стівен Кінг
Жанр Ужасы и Мистика
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Гаряче повітря підіймається від розігрітого гудрону. Вона мала слабку надію, що до цього можна звикнути, як ми звикаємо до гарячого душу, але так не відбувається. Вона дослухається, чи не виє десь поблизу сирена карети «швидкої допомоги», але не чує нічого. Потім щось чує. Вона чує, як Скот кличе її на ім’я. Як він прокаркав її ім’я. Водночас він хапається за край її просякнутого потом топа (півкулі її бюстгальтера тепер стримлять під шовковою тканиною, тверді, як розпухле татуювання). Вона дивиться вниз і бачить таке, що їй зовсім не до вподоби. Скот усміхається. Кров забарвила йому губи в колір яскравої цукерки, згори вниз, від кутика до кутика, і його усмішка тепер схожа на посмішку клоуна. «Ніхто не любить дивитися на клоуна опівночі», – думає вона й дивується, звідки це до неї прийшло. І лише в якусь мить із тих, що їх вона переживе протягом наступної довгої й здебільшого безсонної ночі, дослухаючись до симфонії собачого гавкоту – а здавалося, кожен собака в Нешвілі гавкає на гарячий серпневий місяць, – вона пригадає, що це афоризм із третього роману Скота, єдиного, якого терпіти не могли ані вона, ані критики, єдиного, який зробив їх багатими. «Порожні демони».
Скот і далі тягне її синій шовковий топ, його очі досі гарячково блищать у почорнілих очницях. Він хоче щось сказати, й вона – їй доводиться присилувати себе до цього – нахиляється, щоб розчути його слова. Він удихає за один раз дуже мало повітря, такими собі судомними напіввдихами. Це шумний і моторошний процес. Запах крові стає дедалі сильнішим. Бридкий, мінеральний запах.
Це смерть. Це запах смерті.
Ніби погоджуючись із нею, Скот каже:
– Він дуже близько, моя люба. Я не можу бачити його, але… – Ще один довгий, скрипучий вдих. – …чую, як він їсть. І хрюкає. – І він посміхається своєю кривавою посмішкою клоуна, коли це каже.
– Скоте, я не розумію, про кого ти говориш…
Рука, яка вчепилася в її топ, ще зберегла в собі досить сили. Вона щипає її за бік і щипає жорстоко – коли вона скине топ набагато пізніше в кімнаті мотелю, вона побачить синець, справжній синець, одержаний від коханого.
– Ти… – Скрипучий вдих. – …знаєш…
Ще один скрипучий вдих, глибший. І він досі посміхається, так, ніби вони поділяють якусь жахливу таємницю. Темно-червону таємницю, кольору синця. Кольору певних квітів, які ростуть на схилах
(мовчи, Лізі, мовчи)
так, на схилах одного пагорба.
– Ти… знаєш… а тому… не ображай моє… знання. – Ще один свистячий скрипучий вдих. – Або твоє власне.
І вона думає, що й справді дещо про це знає. Довгий хлопець, так він його називає. Істота з нескінченним строкатим боком. Якось вона хотіла подивитися слово «строкатий» у словнику, але забула – спроможність забувати була вмінням, яке вона мала всі підстави вигострити протягом тих років, коли вони зі Скотом жили разом. Але вона знає, про що він каже, авжеж,