LITMIR.BIZ

      За кілька днів виходжу з автобуса, проходжу квартал до дому міс Ліфолт. А перед ним стоїть старий лісовоз. У ньому двоє темношкірих чоловіків, один п’є каву, а інший просто там і спить. Іду повз них, одразу ж на кухню.

      Цього ранку містер Ралі Ліфолт іще вдома, що буває досить рідко. Коли б він тут не був, має такий вигляд, наче рахує кожну хвилину до повернення на свою бухгалтерську фірму. Навіть у суботу. Але сьогодні він чомусь сердиться.

      – Це мій чортів будинок, і я плачу за все, що тут, трясця, є! – верещить містер Ліфолт.

      Міс Ліфолт поспішає за ним із такою усмішкою, що стає зрозуміло: вона вже й не рада, що зачепила. Я ховаюсь у ванній кімнаті. Минуло вже два дні після тих балачок про вбиральню, і я сподівалася, що все забулося. Містер Ліфолт відчиняє двері, щоби поглянути на вантажівку, і з хряскотом зачиняє їх знову.

      – Я терпів новий одяг, усі ті кляті поїздки до Нового Орлеана з твоїми університетськими подружками, та це вже остання крапля!

      – Але це збільшить вартість будинку. Так сказала Гіллі!

      Я й досі у ванній, але майже відчуваю, як міс Ліфолт намагається втримати ту усмішку на обличчі.

      – Ми не можемо дозволити собі це! І Голбруки нам не указ!

      На мить усе стихає. І враз я чую туп-туп маленьких повзунків.

      – Та-тку?

      Виходжу з ванної та прямую на кухню, бо Мей Моблі – це мій клопіт.

      Містер Ліфолт уже навпочіпки перед нею. На його обличчі – усмішка, ніби гумова маска.

      – Знаєш що, солоденька?

      Та всміхається у відповідь. Чекає на приємний сюрприз.

      – Ти не підеш до коледжу, тому що подружки твоєї мами не повинні користуватися тим самим туалетом, що й прислуга.

      Він виходить, грюкнувши дверима так, що Крихітка аж кліпає.

      Міс Ліфолт свариться на доньку пальцем:

      – Мей Моблі, ти ж знаєш, що тобі не можна вилазити з ліжечка!

      Маленька дивиться на двері, якими грюкнув її татко, дивиться на маму, яка гнівно супиться на неї. Моє малятко, вона схлипує, наче щосили намагається не розплакатися.

      Кваплюся до неї, попри міс Ліфолт, і, підхопивши на руки, шепочу:

      – Ходімо до вітальні, пограємося з іграшкою, що говорить. Як той ослик каже?

      – Вона постійно вилазить із ліжечка. Сьогодні вранці я тричі вкладала її назад.

      – Бо декому треба перевдягнутися. Хто це попісяв?

      Міс Ліфолт засоромлено розмовляє:

      – Ну, я щось не подумала… – Але вже глипає у вікно, на лісовоз.

      Я відходжу назад, така люта, що мною аж тіпає. Крихітка лежить у ліжечку з восьмої вечора, звичайно, її потрібно перевдягти! Спробувала б міс Ліфолт висидіти зо дванадцять годин у мокрих штанях, не встаючи!

      Кладу Крихітку на сповивальний столик, намагаючись не виказувати своєї люті. Маленька уважно стежить, як я знімаю з неї підгузок. Потім простягає до мене свою ручку та ніжно доторкається

Скачать книгу