Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко Шкільна бібліотека української та світової літератури

Скачать книгу

target="_blank" rel="nofollow" href="#n_37" type="note">[37]

      Мені під ноги кинула віки!

      Ви всі – ніщо. Ваш труд, і ваші болі,

      І ваші мрії – порох все і тлін!

      Над вами – я. Вулкан моєї долі

      Веде мене крізь хаос поколінь.

      Над світом галасливим і патлатим,

      Що чварами гуде і клекотить,

      Затис я в жмені божевільний атом,

      І слава мені груди лоскотить.

      Творіть красу! Дерзайте і не спіте!

      Та пам’ятайте, що над вами – я,

      Готовий все убити і спалити,

      Щоб обезсмертити своє ім’я.

      «Як не крути…»

      Як не крути,

      на одне виходить,

      слід би катюгам давно зазубрить:

      можна прострелити мозок,

      що думку народить,

      думки ж не вбить!

      З вікна

      Синиця в шибку вдарила крильми.

      Годинник став. Сіріють німо стіни.

      Над сизим смутком ранньої зими

      Принишкли хмари, мов копиці сіна.

      Пливе печаль. Біліють смолоскипи

      Грайливо пофарбованих ялин —

      Вони стоять, немов у червні липи,

      Забрівши в сивий і густий полин.

      Полин снігів повзе по видноколу,

      Лоскоче обрій запахом гірким.

      Лапаті, білі і колючі бджоли

      Неквапно кружеляють понад ним…

      «Розвели нас дороги похмурі…»

      Розвели нас дороги похмурі,

      І немає жалю й гіркоти,

      Тільки часом у тихій зажурі

      Випливаєш з-за обрію ти.

      Тільки часом у многоголоссі,

      В суєті поїздів і авто

      Спалахне твоє біле волосся,

      Сірі очі і каре пальто.

      «Найогидніші очі порожні…»

      Найогидніші очі порожні,

      Найгрізніше мовчить гроза,

      Найнікчемніші дурні вельможні,

      Найпідліша брехлива сльоза.

      Найпрекрасніша мати щаслива,

      Найсолодші кохані вуста,

      Найчистіша душа незрадлива,

      Найскладніша людина проста.

      Але правди в брехні не розмішуй,

      Не ганьби все підряд без пуття,

      Бо на світі той наймудріший,

      Хто найдужче любить життя.

      Чую

      Чую, земле, твоє дихання,

      Розумію твій тихий сум,

      Як на тебе холодні світання

      Ронять пригорщами росу.

      Знаю – зливи, та буйні грози,

      І роса в шумовинні віт —

      То сирітські, вдовині сльози,

      Та замучених предків піт.

      Назбирала ти їх без ліку

      На роздоллі полів, дібров,

      Щоб живили тебе довіку

      Людські сльози і людська любов.

      Веселий похорон

      Били в дзвони вітри,

      Калатали на сполох.

      Зупинялися ріки і череди хмар.

      То ховали байдужість.

      На ратицях кволих

      Тупцювали за гробом ватаги бездар,

      Проводжали в дорогу останню.

      До ями

      Понесли її пишну і чорну труну,

      І ридання, народжені холуями,

      Покотили

Скачать книгу