LITMIR.BIZ

Скачать книгу

що крона його губиться в сутінках десь там угорі – так наче велетенська розчепірена рука з незмірною тугою поривається до неба.

      Патриція Гольман скулилась.

      – Вам холодно? – спитав я.

      Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.

      – Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.

      – Ви надто легко одягнені. Вечори іще холодні.

      Вона похитала головою.

      – Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.

      – У «кадилаку» тепло, – сказав я. – Про всяк випадок я взяв із собою плед.

      Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.

      – Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.

      – Не лише холод… Проїдемося трохи? – спитав я, сідаючи за кермо.

      Вона кивнула:

      – З приємністю.

      – А куди?

      – Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

      – Гаразд…

      Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це була година пік вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями – так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобіль – це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, свинцево-сіре глибоке небо, що поглинало зняту містом заграву.

      Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим – те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі – деревам, хмаринам, звірам, а інколи – й жінці.

      Ми їхали тихими вулицями передмістя. Вітер дужчав, і здавалося, ніби він жене поперед себе ніч. На великому майдані, круг якого у садочках дрімали невеличкі будиночки, я спинив машину.

      Патриція Гольман наче прокинулась зі сну.

      – Так гарно, – промовила вона. – Якби в мене була машина, я б щовечора їздила собі отак потихеньку. Щось фантастичне є в тому, коли усе отак безгучно пропливає повз тебе. Усе наяву й водночас ніби уві сні. Як на мене, то такого вечора й ніяке товариство не потрібне…

      Я витяг із кишені пачку сигарет.

      – А взагалі хочеться, щоб увечері хтось був поруч, правда?…

      Вона кивнула:

      – Увечері – так. То щось незбагненне… Коли настає темрява.

      Я розкрив пачку.

      – Це – американські сигарети. Подобаються вам такі?

      – Так. Більше, ніж будь-які інші.

      Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом

Скачать книгу